Створений для реальної казки присередземноморський Ліван я уявляв не так. Зовсім іншим, ніж в його змальовано у творах сучасних ліванських письменників. А колись в приклад ставилася толерантність мультикультурного народу, що мав щастя народитися в такій мальовничій країні, близькість якої до екзотичної природи відображена на державному гербі і прапорі. Не так, все давно і далеко не так і ми це трохи знаємо. Не так, щоб сприймаючи близько до серця, але назва столиці – Бейрут пов’язана асоціативно з війною, насильством. І, якщо я не помиляюся, ліванці зруйнували свій колишній мир своїми ж руками. Принаймні, в цій книжці відомого письменника і діяча це видно неозброєним оком. Не скажу, що сприйняв книжку, давши їй найвищу оцінку. Присутність вкраплень містики (спілкування померлої матері з сином через прикраси і предмети побуту) мене трошки напружують, оскільки я сприймаю такі мотиви не стовідсотковою фантазією, а розумію, від кого і від чого походять подібні явища. Все ж Аббас Бейдун заклав іншу проблематику, тому для себе окремі моменти я просто лишаю за кадром, розуміючи, що різні світогляди розділяють нас по значно більшій кількості питань. Основне ж у романі – формування в молодому ліванському хлопцеві непритаманних йому від природи рис, через що він поступово перетворився з людини обережної, не войовничої, поміркованої на бойовика, готового підняти руку навіть на рідного батька. Наскільки рідного? По походженню – так. А по історії життя цього сина – Гассана, його батько – Масуд був ще тим негідником і вбивцею матері Гассана. Перебуваючи в бігах після вбивства протягом багатьох років, той лишив по собі кілька важливих нез’ясованих питань щодо «справедливості» вбивства дружини. І заплутаність стосунків в родинах як матері, так і Масуда з усіма східними тонкощами, коли все до кінця не говорять, а слідкувати за логікою півнатяків і здогадок важко навіть самим мешканцям того сходу, тощо можемо втямити ми? В книзі є різні прояви релігійного фанатизму, на різних рівнях, в паралельних течіях таких фанатиків, які виносять на вістрі своїх уявних списів певні ідеї, будуючи, по суті, клани, в чиїх руках заручниками стають прості мирні мешканці. Один клан виступає проти іншого, піднімаючи на прапор якісь ідеї, сформульовані самотужки чи з подачі якихось шейхів. Таким чином, не є винятковою ситуація, коли твої милі сусіди стають ворогами, несучи реальну загрозу твоєму життю. Отакі цікавезні повороти є в книжці автора, який і сам двічі побував за ґратами за свої ідеї в свої 23 і 37 років. Такі враження від «Осені без провини», плюс тиха радість за себе, що я не народився ліванцем. Попри те, Ліван має хороший літературний спадок, вивчати який я готовий надалі, якщо випаде така нагода.