Чи замислювалися ви, як одна з найстаріших цивілізацій світу адаптувалася до глобалізованого ринку? У цій книжці Лін Чень досліджує, що зумовило такі трансформації й чим економічна політика Китаю відрізняється від інших.
Авторка виходить за межі звичайного аналізу. Вона описує перехід від виробництва дешевих товарів до високих технологій, глибоко занурюється в політичні стратегії, економічні інтриги і взаємодії держави та бізнесу в одному з найдинамічніших ринків світу. Лін Чень розкриває, як китайські чиновники впливають на глобальні процеси, змінюючи правила гри на міжнародному ринку.
В основі цієї книжки — не просто аргументи авторки, а висновки після 270 детальних інтерв’ю з держслужбовцями та власниками бізнесів, низки опитувань і досліджень, багаторівневих даних зі 159 міст і 6740 приватних фірм з виробництва електроніки.
Ця книжка розширює наше розуміння відносин між бізнесом і державою, політики зацікавлених груп та промислової політики в сучасному Китаї. Юе Хоу, Perspectives on Politics
У праці Чень багато даних, достовірна аргументація, ретельні дослідження. Вона важлива своїми висновками про глобалізацію та структурну економічну трансформацію Китаю. Васіліс Тріґкас, Pacific Affairs
Хоча 1978 рік ознаменував початок відкриття Китаю для іноземних інвестицій, систематичного припливу прямих іноземних інвестицій (ПІІ) в країну не було аж до 1990-х років. Щойно центральний уряд дозволив місцевим органам влади схвалювати ПІІ, китайські чиновники по всій країні розпочали активну кампанію із залучення ПІІ. Використовуючи такі заходи, як знижки на купівлю земельних ділянок, активне зниження податків, державне фінансування та банківські кредити, місцеві чиновники робили все можливе й конкурували за іноземних інвесторів. Це був спосіб досягти політичних успіхів у межах системи оцінювання кадрів і сприяти зростанню місцевої економіки.
У запеклих дискусіях про китайський капіталізм одні науковці вважають, що траєкторії розвитку Китаю спираються на висхідні процеси, що охоплюють приватний бізнес низового рівня. Інші ж зосереджуються на виникненні низхідного державного капіталізму на основі державної власності. Третя група помітила перехід Китаю від першого до другого і обговорює складні взаємозв’язки між двома траєкторіями. Я вважаю, що політика преференцій місцевих чиновників є можливою завдяки різним рівням державної вертикалі та як реакція на політичні сигнали з вищих рівнів під час процесу державного будівництва. Саме ці чиновницькі преференції, а не економічні структури на основі корпоративних прав, зрештою визначають союзників місцевих чиновників із середовища бізнесу, їхні взаємини з великим бізнесом і стратегії сприяння місцевому розвитку.
1979 і 1980 роках, коли в Китаї створили першу групу підприємств з іноземним капіталом, для іноземних інвестицій відкрили лише п’ять міст на південно-східному узбережжі. Сьогодні місцевому держслужбовцю було б соромно, якби він або вона не спромоглися скласти перелік зареєстрованих у регіоні підприємств з іноземним капіталом, які належать до списку Fortune Global 500 — як-от GE, Nokia, Samsung, Siemens і Foxconn. У 1980–2010 роках обсяг прямих іноземних інвестицій у Китай зріс з 57 мільйонів до 105,375 мільярда доларів, а експорт товарів — з 18 мільярдів до 1,578 трильйона доларів. Це зробило країну найбільшим отримувачем ПІІ серед країн, що розвиваються, і найбільшим експортером у світі. Станом на 2009 рік 52% ПІІ і 95% експорту припадало на обробну промисловість, з яких на виробництво електроніки припадало 19% ПІІ і 35% експорту відповідно (National Bureau of Statistics, 2010). Така стрімка швидкість інтеграції у світову економіку не мала аналогів серед інших країн, що розвиваються, а також серед нещодавно індустріалізованих східноазійських країн на етапі наздоганяння.
Від свого заснування 1949 року й до початку реформ і відкриття економіки в 1978-му Китайська Народна Республіка покладалася на індустріалізацію імпортозаміщення (ІІ). Це були типові перші етапи стратегії наздоганяння в багатьох інших країнах, що розвивалися. Центральна влада надавала субсидії та захист таким капіталомістким і технологічним галузям, як сталеливарна, хімічна, електронна й машинобудівна. Замість того щоб завозити ці товари з розвинених країн, державні фірми виготовляли їх самостійно, використовуючи імпортне устаткування та закордонні технології. Електронна промисловість у цей період орієнтувалася переважно на потреби національної оборони й війська. Хорошим прикладом того, як держава надавала щедрі субсидії, намагаючись зменшити технологічний розрив між Китаєм та іншими країнами, хоч і з обмеженим успіхом, були виробництво комп’ютерів та інтегральних схем.
В основі ідеї «доступ до ринку в обмін на технології» лежали два основні припущення. Перше: за входження на ринок іноземні інвестори готові платити трансфером частини своїх передових технологій. Друге: китайська сторона може отримати важіль впливу на іноземних інвесторів, дозволивши їм доступ на внутрішній ринок. Але на перших двох етапах створення спільних підприємств ці очікування багато в чому не виправдалися. Перший етап відзначився контролем над входженням ПІІ і створенням стратегічних спільних підприємств (СП) у декількох обраних галузях. Хоча планувалося, що пілотний етап СП буде втілений за зразком Японії, Південної Кореї та Тайваню з опорою на іноземний капітал у трансфері технологій, на практиці виявилося, що він суттєво відрізнявся від держав розвитку, які у процесі ліквідації технологічного розриву покладалися на зворотні розробки та самоосвіту.
Хоча перший період «відчинених дверей» у Китаї почався в 1980-х роках, систематичний приплив ПІІ в країну відбувся лише в 1990-х роках, задовго після південного туру Дена Сяопіна й тоді, коли конкуренція за ПІІ почалася на місцевому рівні. Пояснюючи, як Китай став лідером за кількістю залучених іноземних інвестицій, дослідники зосереджувалися на широкому спектрі причин — від використання ПІІ як каналу фінансування місцевого приватного бізнесу до виникнення аутсорсингової діяльності глобальних фірм і поширення зон розвитку.
Роль місцевих чиновників краще розглядати в контексті китайської місцевої економіки. У 1980-х роках успіх китайської економіки здебільшого був пов’язаний з державними підприємствами (зокрема з тими, що перебували в колективній власності) в галузях, які тоді залежали від пільгових кредитів, що їх надавала держава. Однак у 1990-х роках застосування такої системи розподілу податків виснажило місцеві бюджети, а реформа банківської системи наклала важкі бюджетні обмеження на ці державні підприємства, зменшивши їхній доступ до пільгового кредитування. Багато цих підприємств зазнавали збитків, мали чималі борги й стали економічним тягарем для місцевої влади. Після їхнього реформування, приватизації або продажу місцева влада стала шукати нові способи досягнення політичного успіху і збільшення економічних доходів.
Зимова підтримка
НацкешбекНацкешбек
Котолог
