На перший погляд книга - про співпрацю радянців із американцями під час Другої світової – цілком конкретний проект "Шаленець" (Frantic): авіабази на Полтавщині, відкриті у квітні 1944 р. для американських пілотів і механіків. Ця американо-радянська «колаба» забезпечила човникові бомбардування, що дозволяли американцям злітати з Британії чи Італії, бомбити німецькі об'єкти на території окупованої Європи і замість повертатися, тобто бути прив’язаним на шворку у "півбака", приземлятись на базах українського Лівобережжя. Красивий, здавалося б проект, і момент у книзі, де описано як на Полтаву і Миргород заходили американські "летючі фортеці" реально вражаючий (фоточки красунчиків Boeing B-17 Flying Fortress є у Вікі), але книга зовсім не про те.
Це не історія співпраці як така, це її точна протилежність – історія принципової несумісності американського (читай ширше – західного) світогляду / способу мислення / сприйняття дійсності із радянською формою життя.
Що цікаво, Сергій Плохій пише, по суті, документальну розвідку – книга практично повністю базується на документах. Автор працює з архівними джерелами: американськими – це особисті листи, спогади, документи щодо операції «Шаленець» відомі раніше; та радянськими – архіви КГБ і документи очевидно специфічного характеру – хто б сумнівався, що параноїдальні радянці візьмуть «союзничків» під ледве чи не герметичний «ковпак». До речі, мене оце «радянці» аж ніяк не дратувало – треба ж якусь нейтральну назву для мешканців «страни совєтов». Що дратувало увесь час, так це визначення радянських громадян як «росіян». Це якраз зрозуміло – автор досить дисципліновано слідує за записами своїх американських героїв, не надто правлячи їх формулювання і враження з точки зору сучасного історика. Тому маємо «росіян» на Полтавщині (не без них, звісно, та все ж) або дуже специфічне визначення українського модерну Полтавського музею як «необароко» – прийнятно як враження американського офіцера і наче здрастє у історичній розвідці (підручникова ж пам’ятка, робота Василя Кричевського).
Втім, у більшості випадків талант Плохія «впіймати» емоцію у архівних документах просто захоплює. Він дуже круто передає настрій із цих документів: американці, особливо попервах, так наївно прагнуть подобатись, оця готовність грати за правилами гри господарів – наприклад, їхні жахливі застілля з тостами. «Як жива» у тексті вийшла непробиваєма дубова впевненість молодих, вихованих вже комсомолом радянських солдат і офіцерів у правильності і кращості їх соціалістичної системи. От прямо "іііі-хі-хі-хі" коли радянці переконали американців, що їх кирзяки кращі за черевики – американці замовили своїм тиловикам скількись там шкіряних чобіт. Або коли радянські система намагалась взути американців із курсом долара до рубля – амери вперше за війну відчули себе бомженятами, бо не могли собі дозволити ресторан у Полтаві. І що взяти з капіталістів – американці організували комівояжерську торгівлю в степах України – попередньо саморобні каталоги поширювали. Ну красунчики ж!
Запам'ятались побутові непорозуміння: наскільки різне бачення "бардаку" – коли радянці шоковані незаселеними під лінієчку солдатськими ліжками, а американці – немитими руками на маршруті "тубзик-столовка".
Проте недовга співпраця не просто виявила такі курйози, а показала конфлікт глибоко відмінних світоглядів та цінностей. Як на мене, дві найбільш показові історії – це задушене заради амбіцій Сталіна Варшавське повстання 1944 р., а також і боротьба за повернення додому американських військовополонених.
Політичні ігрища Сталіна і їх роль у поразці Варшавського повстання з усіма його жертвами аж ніяк не секрет, але тут – точка зору американців, їх нерв, коли вони знають, що можуть допомогти, але не отримують радянських дозволів підняти літаки у повітря, навіть для передачі вантажів із допомогою (такі дозволи лише для скидання допомоги надійшли аж через п’ять тижнів від початку повстання).
Інша історія – про ставлення до своїх бійців. На фінальному етапі війни Полтавська база повинна була стати американським представництвом для витягання військовополонених із радянської зони окупації у Європі. Показово, що радянців всіх своїх полонених вважали зрадниками, екстраполюючи це ж ставлення на американців. Звідси – осатаніння офіційного Вашингтона, аж до обурених телеграм Рузвельта особисто Сталіну через затримки у переправці додому і жахливими умовами для визволених полонених. І у відповідь – роздратоване невдоволення радянців, для яких, підозрюю, це не було навіть дрібною підлотою дорогим союзникам, вони просто не розуміли "а що такоє?".
Так що якщо комусь цікаві саме військові подробиці операції «Шаленець», у книзі їх не надто багато, набагато більше політики, просто прекрасне і дотошне пояснення світоглядної несумісності «совка» і «вільного світу».
