Володимир Єрмоленко

Цікаво прочитати про особистостей, котрі вивчались в університеті, як щось велике, визначне. Але тут зовсім інший погляд на них: як на живих, як на людей, котрі не просто щось там думали, писали книги і залишили слід в історії. Автор намагався наблизити до нас далеких, вибравши цікаві епізоди, проаналізувавши деякі їхні життєві перипетії, звернувшись до ключових творів. Книгу читати треба порційно: одного автора, тоді через кілька днів ще одного, тоді через певний час про наступного. Після прочитання про кожну особистість хочеться почитати про них ще більше, покопошитись в біографії, звернутись до першоджерел. А це є гарний знак:)

Перше знайомство з цією книгою в мене було проблемним: важкий академічний початок мало не змусив мене відкласти книгу, але впевнено продираючись крізь есеї, я дісталась до прекрасної серцевини.

Чим далі, тим легше читається і більше захоплює. Особливо зацікавили розділи про Ренесанс і Бароко. Дещо менший градус викликали есеї про епохи романтизму і просвітництва. Але це мої суб’єктивні смаки.

Єрмоленко обирає помітні, але не нато «заїжджені» фігури для опису епохи. Так ми дізнаємось про Бембо, Аретіно, Ґете. Не оминає автор Лесю Українку, Марко Вовчок, Володимира Винниченка, тож дуже цікаво поглянути на їх життя і творчість крізь призму еросу.

Книга дуже перекликається із іншої книгою автора – «Далекі близькі», тому хто знайомий з творчістю автора, розуміє, що читання буде не найлегшим, але надзвичайно насиченим і дещо елегійним.

Мені трошки не вистачало в перших розділах власне українського контексту, наприклад, про Сковороду чи Пінзеля. Але ці примхи чудово компенсують подкасти, які автор пропонує після кожного розділу. Там же є список літератури чи рекомендації музики, тож можна чимало взяти для себе тим, кому цікаво познайомитися з темою кохання у літературі та мистецтві.

Неймовірна книга від Володимира Єрмоленка – «Ерос і Психея. Кохання і культура в Європі»🤍

У ній переплітаються історії з життя відомих європейських митців, письменників та діячів разом з їхніми творами. Наприклад, занурення в епоху Ренесансу та знайомство з Бембо й Аретіно. Емілі Бронте, Ґете й Мадам де Ляфаєтт.

Також автор не забув і про українських письменників, а саме: Марко Вовчок, Леся Україн­ка, Володимир Винниченко та Юрій Косач.

Книга побудована у форматі лекцій, хоча протягом всього читання я жодного разу не відчувала строгої та серйозної академічності, яка притамана такому жанру. Шикарним бонусом став перелік літератури, фільмів та подкастів, які однозначно допоможуть ще глибше зануритися в тему.

Ну і звісно ж, хочу звернути увагу на оформлення книги. Вона неймовірно красива та стильна!

• У культурі час від часу прокидається це бажання: розкопати забуте й відкинуте, зібрати його уламки, зліпити з них щось нове.

• Література дуже часто народжується з листів; вона часто є спробою розповісти про те, чого немає поруч, кого немає поруч.

Бароко шукало божественного в емоціях, а не в спокої; в ламанні форм, а не в їхній досконалості; в межовості пристрасті, а не в рівновазі розуму.

• За епохи бароко еротичне повернеться не як краса тіла, а як краса переживання. Не як краса зовнішня, а як краса внутрішня. Емоція, переживання, досвід – ось категорії божественного, значно більше, ніж форма і геометрія, натякатиме у своїх скульптурах Берніні чи у своїх картинах Караваджо.

• Послухайте барокову музику знову. Погляньте, як барокова поліфонія «згинає» мелодії, віддзеркалює їх угору і вниз, обертає навколо власної осі.

• Природу ми розуміємо відразу, бо вона досконала сама в собі. Натомість мистецтво треба навчитися розуміти, бо картина промовляє не тільки формами і кольорами, а й сенсами: потрібно розуміти задум художника і всю традицію, яка за ним стоїть.

• Почуття провини – це коли ми собі не прощаємо того, що інші нам простили.

У своєму відлюдницькому світі, у свої неповні тридцять років Емілі Бронте зрозуміла важливу річ: кохання – це близькість, яка знімає всі табу, навіть табу на насильство та жорстокість. Бо часом ні з ким ми не буваємо такими жорстокими і безжальними, як із коханими.

• Бувають ситуації, коли ми найсильніші тоді, як не боїмося видаватися слабкими, не боїмося не бути жорстокими. Коли ми достатньо мужні, щоб бути ніжними.

• Ми любимо те, що не повторюється, що не повертається, що в момент появи вже несе в собі іскру згасання, самознищення, зникнення назавжди.

• Краще погано зробити те, чого хочеш саме ти, ніж добре зробити те, чого ти не хочеш, для чого ти не народжений. Упізнати в павутинні бажань, які тебе обплітають і ув’язнюють, саме ті бажання, що йдуть від самої твоєї сутності – може це і є ключик, який відмикає потаємні двері наших життів?