Вільям Бекфорд

Готичний роман "Ватек" дуже нагадує східну казку, типу "Аладіна", з усіма її характерними рисами. Книга сповнена східного шарму, пишноти, привабливості, загадковості й… чаклунства. Згадується тут і про магічні ритуали, і про джинів, девів, іфритів, гулів та інших міфічних істот. Проте найбільш характерною рисою я б назвала пародійність - неприховане висміювання і комічність багатьох ситуацій, а також мега гіперболізоване перебільшення абсолютно усього 🙂.

В центрі сюжету - Ватек, "дев'ятий каліф із династії Аббасидів". Видатний і величний каліф рідко гнівався, адже один його погляд в приступі гніву міг вбити 👁️‍🗨️. "Ватек був дуже ласий до жінок і насолод столу. Його щедрість не знала меж, а розпуста - стриму." Він обожнював поринати в насолоди і перевершив пишнотою всіх попередників. Палацу йому було мало, тож звів іще п'ять, кожен для задоволення одного з чуттів: смаку, слуху, зору, нюху та плотських утіх 💒. Окрім того, Ватек поглинав знання як несамовитий і вважав себе найрозумнішим й найобізнанішим, навіть втручався в богословські суперечки. Самовпевненість і гордощі його були безмірні…

Зустріч з страхітливим незнайомцем і дивовижні речі, які від нього отримав каліф, стали початком неймовірної череди незбагненних подій, сповнених чаклунства й божевілля. Каліфа опановувало безумство, він злився, гнівався, шаленів, раз у раз влаштовуючи гармидер й спричиняючи хаос у всьому місті 😬. Перший напад шаленства призвів до втрати апетиту, "їв лише тридцять дві страви з трьох сотень, які подавали йому щодня" 😱, а іншого разу "замість бути завжди найбільшим їдцем, став найзавзятішим питцем", приймаючи день і ніч потоки рідини 😳. Думаю, вже зрозуміло, про які перебільшення я писала. А це лише декілька прикладів з самого початку 🙂.

Ватека майстерно затягували у небезпечну гру, то обіцяючи неймовірну винагороду, то залишаючи ні з чим і доводячи до божевілля. Кілька таких фокусів, і він з легкістю попався на гачок, уклавши своєрідну "угоду з дияволом" і погодився на страхітливі умови. Його матір, принцеса Каратіс, виявилась теж не проти мати справу з пекельними силами. Не розповідати далі про сюжет, але, гадаю, не важко здогадатись про наслідки таких вчинків і рішень.

Твір знайомить нас зі східним світоглядом, міфологією, звичаями, проте в незвичний спосіб. Висміювання влади, релігії, звичаїв, побуту - геть усього - місцями доходить до цілковитого абсурду. А втім, і зловіщих та моторошних сцен там також не бракує, тож книга непогано вписується в серію Argentum.