«Що ми? Чиї сини? Яких батьків?» — Тарас Шевченко Вікторія Белім народилась в Києві, в дитинстві часто бувала на Полтавщині звідки її рідні. На початку 90-х (на той момент авторці 15 років) вона переїжджає в США. Під час заповнення шкільної анкети графу «національність» авторка залишає пустою. Якось їй до рук попадають записи про її родину, де вказується, що брат її прадіда Никодим пропав безвісти. На фоні політичних суперечок із її дядьком, а також події 2014 року спонукають її поїхати в Україну і дослідити що ж сталось із Никодимом. Мої враження: Мені сподобалось як авторці вдалось поєднати свої особисті спогади і водночас показати її шлях до самоідентичності, тісно переплетений з історією родини. Також було цікаво спостерігати, як авторка поступово розкриває складні сімейні зв’язки та дає пояснення замовчуваним фактам. Коли дійшла черга до правди про Никодима, я читала, затамувавши подих. Мене трохи розчарував тон, яким авторка розповідає про свого дядька Володю в кінці книги. Можливо, якби вона писала книгу після 2022 року, цей тон був би інший. Авторка присвятила книгу бабусі - бо Валентина відіграє особливу роль у книзі. Спершу вони зовсім не розуміють одна одну і як же чудово, що усе стає на свої місця, коли вони починають відверто говорити. Факт, який мене вразив: прабабуся авторки вийшла заміж за прадіда через його талони на їжу, щоб врятуватися від голоду. Але при цьому ніколи не вдавала, що зробила це з кохання. Назва «Будинок із півнями» сама по собі символічна - це будівля, де раніше зосереджувались КГБ, що асоціюється із жахом, який творив радянський режим. Я завжди знала, що згубна риса радянської системи - лицемірство. Усі говорили одне, а думали інше....Воно [лицемірство] побутувало в меню кафетерію, до якого входив суп із м'ясом, хоча всі знали, що м'яса там не було. Воно жило в газетах, які оголошували, що на Чорнобильській атомній станції аварії не сталось. Радянське життя було просочене вдаванням, великим і малим. Загалом мені сподобалось. І це чудово, що книгу видали в 17 країнах, як ще один спосіб говорити про Україну

Чи виправдала книжка мої сподівання? На жаль, ні. Мені не вистачило художності. Роман більше нагадував опублікований приватний щоденник. Розумію, що такий жанр теж має право на життя, але тоді у творі є багато зайвого і багато чого не вистачає. Тобто, як не крути, текст недопрацьований, на мою думку. Щодо назви. "Будинок з півнями" - це приміщення, яке було колишнім осередком КДБ, хоча кагебістський дух із нього так і не вивітрився. Образ півня у творі символічний. Авторка зазначає, що, за біблійною традицією, він символізує розкання. Але в мене одразу виникло питання: то хто ж розкаявся? Кагебісти? Образ-символ дуже гарний, але до кінця не вмотивований, як на мене. Ну, і на будинку зображені не півні, а якісь міфічні створіння, по-моєму, гарпії. Людям вони чомусь нагадували півнів, тому така назва в народі й закріпилась. Сама історія дуже перспективна для романного втілення. Українська дівчина Вікторія, яка вже багато років прожила за кордоном, під час чергового приїзду в Україну вирішує дізнатися про долю дідового брата Никодима, про якого в сім'ї майже не згадують і який загадково зник у часи сталінських репресій. Як на мене, цій історії приділено у творі замало уваги з огляду на те, як авторка нас інтригувала нею в першій частині. Та й і розв'язка видається дуже передбачуваною і простою, хоч не менш трагічною. У творі дуже багато побутових деталей. Вікторія розповідає про свої візити в Україну, непрості стосунки з дядьком Володею, який ностальгує за Союзом, свою родину загалом. Мене дуже дивувало, що своїх бабусь, дідусів, дядьків, тіток (у яких я до кінця так і не розібралася) персонажка називає просто на ім'я. Ну, це дуже дивно. Може, то така американська традиція, не знаю, але Вікторія як особистість сформувалася все ж в Україні. Загалом враження в мене неоднозначні. Не скажу, що книжка не сподобалась, просто все те, що розповідає Вікторія про життя своєї родини в радянські часи, про російсько-українську війну я й так знаю, і це я читала по діагоналі. Мені цікавіше було дізнатися, що там із тим Никодимом, а його історія виглядала надто сумбурною. Більше уваги авторка приділила куховарсту Вікторії з бабусею й екскурсіям по містах і селах. Проте для іноземців цей роман може стати справжнім відкриттям про Україну. Якби я була іноземкою і цікавилась Україною, з радістю його прочитала б, і він мені точно сподобався б тоді більше. Ну, і відзначу, що його не соромно давати до рук зарубіжному читачу: у творі висвітлено різні проблеми, з якими стикається сучасне українське суспільство, але без зневаги, знецінення й комплексу меншовартості, як у тому дурному прислів'ї, що всюди добре, де нас нема. От тому й погано там, де ми є, що в нас така думка про себе.

Люблю сімейні історії, оповіді про реальне життя наших пращурів – ось на ці півники й повелась. Є деякі моменти, що мені дуже муляли, яких я не зрозуміла і з якими не погоджуюсь, але це суто мої таракани. Отож, є тригерна тема: родичі – прибічники протилежних таборів – проукраїнські і «р@сія понад усе». Є Вікторія, що з підліткового віку проживала за кордоном, а після початку Революції гідності вирішила приїхати на Батьківщину батьків, до бабусі в гості. Колоритна Полтавщина, маленькі села, цікаві сусіди та віднайдені родичі – Віка шукає пригод, а знаходить загублену рідню - в щоденнику прадідуся вона вичитала, що він мав старшого брата, про якого вона ніколи не чула, а рідні не хочуть нічого розповісти і забороняють їй копатись в минулому. Ось пошукам зниклого вона присвятила приїзд в Україну. На тлі розповіді про родину, вписані факти з історії України та Полтавщини, місцева культура та звичаї, промисли та рукоділля. Своїми мандрами регіоном Вікторія повертається до витоків свого роду, підіймає пласти спогадів як у своїх рідних, так і у історії. Неспішна і добра розповідь про свій рід. Щодо того, що дуже різало око – всіх родичів названо по іменах – дід/баба, прадід/прабаба – вони просто Сергій, просто Ася – особисто мені здавалось, ніби вона про однолітків пише. Також не дуже розумію причину замовчування долі зниклого родича, він не був ані повстанцем, ані ярим борцем за незалежність, чи куркулем на крайняк - пересічний українець, що намагався пристосуватись до життя в тоталітаризмі. Двадцять чотири роки незалежності (в 2015р. на дату пошуків зниклого) - якось дико читати про страх відкрити цю таємницю. Може, хтось уважніше читав й має пояснення цьому. І вишенька – дядько, який жарить за р@шку і її війну як істинний патріот расляндії – і тут йде посил – неважливо, які ви маєте погляди на історію та події – родичі є родичі, їх треба приймати такими, якими вони є, а про тригерні теми просто не згадувати. Серйозно?! Камон!! Можливо, живучи на кордоном, для неї це ок, мені ж ні. Знаєте, після «Вільшаних коників» ця сімейна історія є дуже звичайною. Післясмак – авторка звичайне життя, звичайних людей, навіть ярих комуністів, хотіла показати якось цікаво і яскраво, зі страшною сімейною таємницею. До відома, така «таємниця» є у 95% українців.