Я просто в шоці з того, наскільки можна зіпсувати класну ідею поганою реалізацією. Анотація цієї книги мене так зацікавила, що я купила її, навіть попри велику кількість негативних відгуків. Тепер розумію, чому вона багатьом не сподобалася. Текст майже повністю позбавлений образності, стиль написання простий як двері. В поєднанні з пласкими, неживими персонажами все це виглядає погано. Герої зовсім не чіпляють: їхні думки часто зводяться до буквального переказу подій, що щойно відбулися, через що я фактично читала про одне й те саме двічі. Їхні історії поверхневі й позбавлені якоїсь логіки, тож у них просто не віриться. Окремо варто згадати подорожі в часі: маю дууууже багато питань до того як це взагалі працює. Так, я розумію, що це лише інструмент і головний посил книги не в цьому, але хотілося б аби це було краще прописано. До того ж постійно дратували повторення правил, які й так очевидні, але знову й знову проговорюються заради штучної драматичності. Коротше, ідея та посил книги загалом зрозумілі й навіть непогані, але реалізація надто слабка. Складається враження, ніби це робота автора-початківця.

Роман «Доки ваша пам’ять не згасне» — це ніжна й водночас болісно чесна розмова про час, який не можна перемогти, але можна прожити усвідомлено. Події розгортаються у маленькому кафе біля гори Гакодате, де стирається межа між минулим і теперішнім: відвідувачі отримують шанс повернутися назад лише на мить — рівно настільки, доки не охолоне кава. Та задум автора значно глибший за саму ідею подорожей у часі: це розповідь про пам’ять як останній притулок любові, провини й надії. Головні герої — звичайні люди з надзвичайно знайомими почуттями: втратою, жалем, любов’ю, провиною. Їхні характери виписані стримано, але точно — через погляди, мовчання, незавершені фрази. Взаємодія між персонажами сповнена стриманої теплоти й болю, який не потребує пояснень. Кавагуті тонко показує, як навіть одна розмова може змінити сприйняття всього життя, не змінюючи його перебігу. Автор щемко говорить про втрату, прощання, нездійснені обіцянки та цінність теперішнього моменту. Теми пам’яті, любові й часу подані з японською делікатністю, без моралізаторства, але з глибоким емоційним резонансом. Світ кафе — камерний, майже позачасовий, він створює відчуття безпеки, де дозволено плакати, згадувати й відпускати. Цей роман не обіцяє щасливих чудес, зате дарує важливе усвідомлення: доки пам’ять жива, любов не зникає. Саме в цій тихій правді й полягає його сила. Після прочитання я деякий час сиділа в заціпенінні й витріщалася на останню сторінку. Я не хотіла такого фіналу, але водночас розуміла, що саме таким він і має бути для цієї історії. Книга щемка, зачіпає теми, які багато кому відгукнуться. І не звертайте увагу на маленький об'єм, бо ж, як це притаманно японській літературі, сенс ховається між рядків, у тиші та паузах. Наче ті самі три крапки наприкінці речення, коли продовження ти не читаєш, а відчуваєш серцем. Тож я однозначно раджу книгу до прочитання!

Що за місяць такий нецікавих книг? Я вже однією ногою в нечитуні? По-перше, тут історія про азійців. Я таке не люблю. Імена для мене складні, культура зовсім не моя. Уже перший мінус. Ідея книги справді сподобалася. Напевно, в кожного є така людина, до якої хотілося б повернутися хоча б на кілька хвилин і щось сказати. Але реалізація - провал. Було чотири чи п’ять окремих історій. І кожного разу нам знову і знову повторювали правила повернення в минуле. Один раз - зрозуміло. Два - окей. Але по кілька разів в кожній історії ? Самі історії для мене незавершені. Людина повертається, щоб сказати щось важливе, а за той час, який їй дають, вони або мовчать, або кажуть щось дивне. Мораль у книзі точно є, але вона явно не для нашого менталітету. Можливо, тому я її і не відчула. Єдина історія, яка зачепила — про маму й доньку. Було сумно. Для мене книга виявилась примітивною й нецікавою. Вже вкотре переконуюсь: азійська тема- точно не моє. Більше такого читати не буду. Але якщо вам таке заходить - читайте, можливо, ви побачите тут щось більше.

Хороші коротенькі історії, які змушують задуматись, чи все вчасно і правильно ми робимо в житті, чи не пошкодуємо ми про щось вже зроблене чи сказане колись. Для мене це не про подорожі в часі, а все ж про уяву людей, які в своїй голові прокручують альтернативні ситуації в минулому: а що, якби я зробила чи сказала так або так, а що, якби вчасно зупинилась чи навпаки, якби вистачило сміливості на щось, що побоялась зробити. Якщо дивитись під таким кутом, то правило про те, що теперішнє змінити неможливо, що б ти не робив в минулому, виглядає не таким вже і безглуздим. Бо насправді головне в цих історіях не подорожі в часі, а прийняті рішення після роздумів всередині себе. З мінусів назвала б незвичний стиль написання. Попри перегляд дорам, аніме чи читання манги я так і не звикла до надмірної ввічливості, вибачень, повторів, а також далеких від розуміння японських традицій) іноді в діалогах, поведінці чи діях героїв хромає логіка, але потім згадуєш, що японці в плані виявлення емоцій чи проговорюванні своїх переживань скупіші за нас, тому все стає на свої місця Загалом радила б до прочитання тим, у кого важкуватий період в житті, хто шукає чогось світлого чи надії.

Я так давно хотіла прочитати ці книги, але отримала не зовсім те на що очікувала. Обидві книги доволі маленькі, а ось кількість повторів на такий розмір дуже велика. Ці постійні правила і наголошення на них мене вже просто в якийсь момент почали неймовірно дратувати. Плюс імена важко було запам'ятати на початку і все одно потім трохи плуталась. Книги атмосферні. Багато уваги приділяється каві, особливо сорту мокко, яке там варять. Хотіла б її скуштувати і оцінити атмосферу того місця. Але саме з опису кав’ярні мені туди йти не хотілось, хоча прохолода в самий теплий день дуже спокушає. Герої в цій книзі доволі специфічні, я ні до кого не прикипіла душею. І взагалі вони мене більше дратували, ніж спонукали до переживання. Але самі історії через які персонажі мандрували у минуле чи майбутнє несли багато сенсу і над кожним я задумувалась і черпала для себе якийсь висновок. Тому як милі історії під каву раджу почитати, якщо очікуєте чогось більше, то не варто.

Спочатку не могла зрозуміти де хто з героїв, ці їх дивні імена збивали з пантелику. Після цієї книги зрозуміла що недивно що я не люблю дорами, навіть в книгах японці мені не сподобались. Задумка книги цікава, місцями було дуже шкода персонажів, які проходили через важкі події - важкі хвороби, втрата близьких, але напевно це не мій жанр, так що Оцінка низька. Книга не дуже сподобалась. Як все буває неоднозначно, опис крутий, а книга не дуже.

Щойно дочитала цю книгу. Спочатку вона не здалася мені такою цікавою, як би мені хотілося. Але, дочитавши книгу до кінця, мушу визнати, що помилялась. Вона дійсно цікава, а також-емоційна. Рекомендую прочитати тим, хто любить історії про подорожі у часі. Але тримайте носовички напоготові: під час прочитання цієї книги мені на очі наверталися сльози.

Чотири щемкі історії, які торкаються серця. У невеличкому кафе можна посидіти за філіжанкою кави і, за легендою, вирушити в подорож у часі. Щоб зустрітись із коханим чи отримати листа від чоловіка, який забув вас через підступну хворобу. Чи зустрітися із сестрою, з якою уникала зустрічей багато років... Є багато правил, яких треба дотримуватися, подорожуючи в часі, одне з них - повернутися, доки кава не охолола. Я ще зовсім не знайома з японською літературою, це перша книга. В анотації пишуть, що фанати "Дружина мандрівника в часі" оцінять. Проте, це кардинально різні історії, єдине, що їх поєднує, це подорожі в часі. Ось саме ця книга дуже філософська. На початку це були сценарії до п'єс. Скажу відверто, коли почала читати, було дуже важко звикнути до імен героїв, і перша історія мене не зачепила,  але наступні три - дуже. Остання - особливо, до сліз.