Одна з найкращих книг за останній час. Затишна, прекрасно написана, я ржала вголос. Збалансована по атмосфері, похмурості, саркастичності та чарівності. Головна героїня - підлітка, та порушуються не дитячі питання.

Одна з найбільш нетипових для мене книг, які вразили та налякали до гикавки😖 Що в нас тут є? Типова сім'я з Північної Кароліни - донька працює археоентомологом (спеціалістом по жукам чи тим, що від них залишилось), матір на пенсії, яка час від часу підпрацювує. Ніби нічого незвичного, але це лише на перший погляд. В садку немає жодного жучка, хоча весь садочок всаджений трояндами. Дивні видіння переслідують Саманту з того смого моменту, як вона повернулась з рідний дім - то дивна картина повернулась (Весілля Конфедерета), то якісь тіні гуляють попід вікнами, то сонечка (ті, що бедрики 🐞) заполонили всю кімнату, а ще і грифони... Сем думає, що і вона, і її матір трішки їдуть дахом (в переносному сенсі) через цей дім, де свого часу жила бабуся - яра консерваторка, та трішки rasista 😏. Бабуля мала дивну пристрасть до троянд. Сем пережила ряд сонних паралічів - ось тут опис того, що їй ввижалось (ніби) змушує кров в жилах холонути🥶 Дуже сподобався персонаж Філ, хоч і в хлопа другорядна роль, та в самий визначний момент він не перелякався та "бенкетував" з....а от не скажу з ким і чому😉 Сподобався стиль авторки - ніби і серйозно, і лячно, але з дрібкою сарказму Цілком зрозуміла логіка книги та посил - інколи наші "щирі бажання та поради кому і як жити" мов ті шипи з троян, - травмують нас і не дають рухатися далі.

Мила фентезійна історія, в якій дуже, прям дуже багато тіста😅 Гарно написана - і посміялась і було над чим подумати) Не знала, що це підліткова книга, але це було цікаво)

Саманта Монтґомері – археоентомологиня і її робота стає в пригоді, коли вона приїжджає погостювати в родинний будинок до мами. Сем одразу помічає, що щось не те: перед в'їздом до будинку на поштовій скриньці сидить гриф, стіни будинку перефарбовані в улюблені бабусині кольори, замість маминих "вирвиоко", на них висять картини, які колись любила бабуся, в мама ненавиділа, в саду буяють троянди, як і багато років тому, проте, не видно жодної комахи. Все це дуже дивно, ще й мама знервована, може вона захворіла і потребує допомоги... Саманта шукатиме відповіді на все, що її турбує та чи чи сподобаються вони їй... Це моє знайомство з творчістю авторки і якщо чесно, я очікувала більшої напруги від горору. Та попри це, мені дуже сподобалася подача: повільно, емоційно, атмосферно. Взаємини мами й доньки – окремий світ, вони дуже теплі та близькі. А ще тут чудовий гумор, який я обожнюю. Обов'язково продовжу знайомство з іншими творами авторки й відчуваю, що вона може стати однією з улюблених.

Кмітлива, щира й набагато емоційно глибша, ніж можна було б очікувати від книжки про розумну закваску та вбивчих пряникових чоловічків. Мона — чудова головна героїня: практична, уперта, добра такою доброю, що це відчувається не одразу, і наділена надзвичайно специфічною магічною здатністю — керувати тістом. Спостерігати, як вона з дівчинки, яка просто хоче спокійно пекти, перетворюється на людину, що протистоїть несправедливості, навіть коли все місто вперто вдає, ніби нічого не відбувається, — неймовірно приємно. Її стосунки з Бобом, закваскою, дивним чином зворушливі, а «пекарська» магія водночас смішна й несподівано логічна у своєму застосуванні. Історія майстерно балансує між гумором і темнішими темами. Далі — легкі спойлери, але саме вбивство, з якого починається сюжет, і цілковита готовність міста пожертвувати дитиною заради політичної зручності надають оповіді справжньої ваги. Те, як Мону знецінюють, недооцінюють і використовують через її вік, а вона все одно обирає боротися, вражає особливо сильно. Пряниковий чоловічок (ви зрозумієте, коли з ним познайомитеся) водночас смішний і моторошний — що, власне, ідеально описує всю книжку. Письмо Т. Кінґфішер сяє і в тихіших моментах: Мона годує голодних під час облоги, використовує хліб не як зброю, а як спосіб піклуватися про інших, і усвідомлює, що бути «корисною» не означає бути «витратним матеріалом». Зовні це затишне фентезі, але під цією оболонкою ховається гостра критика влади, відповідальності та того, кого суспільство вважає гідним захисту. Тепла, смішна, темна й несподівано глибока — це одна з тих книжок, що змушує усміхатися, трохи розбиває серце, а потім лагідно складає його докупи… за допомогою вуглеводів. Дуже рекомендую.

Книга залишає багато змішаних емоцій

Ніби хтось узяв «Падіння дому Ашерів» По, додав грибів, дивного гумору та трошки готичного стімпанку, перемішав — і вийшло щось дуже дивне, але смачне. Атмосфера — мокра, холодна, з присмаком гниття, а ще з таким відчуттям, ніби за тобою спостерігають… навіть коли ти закрив книгу. Мені сподобалось, що тут є баланс між жахом і іронією: головний герой не просто блукає серед моторошних стін, а ще й коментує все з таким сухим, солдатським сарказмом. Гриби — окрема тема: після цього починаєш косо дивитися на кожен пліснявий батон і мох біля під’їзду. Це не суцільний скрімер-хорор, а повільне, липке напруження, яке підкрадається. І саме тому працює

Справжній кайф для фанатів дарк естетики. Дуже атмосферна, готична та похмура історія, яка тримає в напрузі до останньої сторінки. Ідеально, якщо шукаєш щось містичне та моторошне.