- Ну і як, цікаво?
- Нєа.
- А чого тоді читаєш?
Десь такий діалог стався у мене з татом, коли я застрягла на сотій з хвостиком сторінці детективу з присмаком фантастики від Стюарта Тертона. Тоді вже було ясно, про що я читаю, навіщо Ейден Бішоп потрапив у таємничий маєток Блекгіт, як змінює подоби і проживає один і той самий день у різних ролях, щоб знайти клятого вбивцю Евелін Гардкасл. Знайти або почати цикл наново і цілу безкінечність провести в цій часовій тюрмі.
8 днів. 8 подоб. Замкнене коло і зациклена часова петля, допоки ім'я вбивці не буде названо. Зав'язка була настільки інтригуючою, що початок книги я проковтнула буквально за день. А далі...
Дивина...
З цією книгою ми билися, адже спочатку вона затягла мене, потім кинула, ставши напрочуд нудною, а потім...
Десь після 200-250 сторінки (а я ж майже кинула читати!) розслідування пана Бішопа почало розгортатися так стрімко, що неможливо було не вигадувати власних теорій. Скелети посипалися з усіх шаф, таємниці полізли з кожної кишені. Всі гості Блекгіту, що приїхали на бал з досить дивного приводу, почали розкриватися і майже всі підпали під підозру. У Ейдена голова йшла обертом і у мене також, адже навіть тимчасові союзники в особі Анни і дивного Морового Лікаря (а чи можна вважати його союзником?) могли тільки зменшити шанси на успіх. В якийсь момент я перестала довіряти "друзям" і просто пішла за хлібними крихтами, дивуючись, як складаються події. Мотив змагання, постійна смертельна небезпека, стрибки між подобами та поступове розкриття особи самого Ейдена спонукають перегортати сторінки швидше.
Фінал став несподіванкою. Направду я могла назвати вбивцею кого-завгодно, але щоб усе повернулося ТАК! 🔥
Не жалкую, що не кинула і дочитала.
Звичайно, в книзі багато недомовленостей і нелогічностей, але їх помічати немає часу, допоки читаєш. А після краще просто не аналізувати, бо захочеться посварити автора, а нащо собі псувати настрій? Тож просто насолоджуйтесь розслідуванням і особливою атмосферою загублених у часі таємниць.