Розамунда Пілчер

Яка ж затишна та життєствердна історія! Елфріда, Оскар, Люсі, Керрі та Сем довго йшли до свого щастя і, нарешті, знайшли його на Різдво. Ця книга підкорила мене своєю драматичністю, щирістю та реалістичністю: вона нагадує, що навіть після найтемніших часів завжди настає світло, якщо не втрачати віри й продовжувати жити. Особливо мене вразила історія Оскара. Його маленька донька пережила багато страждань, а сам герой пройшов шлях від відчаю до нового життя й дому, що зачіпає найтонші струни душі. Елфріда виступає душею всієї історії: її життєвий досвід, мудрість та оптимізм надихають і заряджають енергією, вона допомагає кожному персонажу знайти власне щастя. Історія з будинком і спробами його викупити навіть викликала усмішку, нагадуючи, що наполегливість завжди винагороджується. Також приємно було спостерігати, як складається життя Люсі – хоча ми не знаємо, що буде з нею через рік чи два, у цей момент вона щаслива. Пара Керрі та Сем справді зачарувала, і я сподіваюся, що вони будуть разом. Розповідь неспішна, насичена діалогами та тонким англійським гумором, але водночас Пілчер створює неймовірну атмосферу: живі описи природи, колоритних персонажів і маленьких містечок роблять читання справжньою насолодою. Моє перше знайомство з авторкою виявилося більш ніж успішним, і я з нетерпінням прочитаю її інші книги.

Анонім

🐚 Шукачі мушель • Розамунда Пілчер • 816 • Сімейна сага • Пенелопа, донька художника, виросла між Лондоном та Корнволлом, у світі мистецтва та свободи, її юність припала на часи війни. На її долю випав нещасливий шлюб, а згодом і роман із коханням усього її життя. Вона виростила трійко діток, та навчилась приймати радощі материнства з усіма його випробуваннями. І навіть у похилому віці її життєва енергія та внутрішнє світло осяювали тих, хто був поруч. Та одного дня виявляється що її цінність, картина «шукачі мушель» подарована батьком на її весілля, коштує цілісінький статок. Тож перед Пенелопою постає нелегке випробування: зберегти лад у родині, не втративши усього. • Іноді книги знаходять нас тоді, коли найбільше потрібні, і ця книга саме така. Вона легка, меланхолійна, затишна і пахне старими листами, солоним морським бризом у суміші з «Шанель №5». Вона стала для мене огортаючим спокоєм, але й болем водночас. Вона не квапить, а плавно веде за собою неначе хвиля. Усі ми в дитинстві збирали мушлі на узбережжі та прикладали їх до вуха, аби почути шуми хвиль. Ця книга для мене саме така, це та сама мушля, шукачами якої ми стаємо в дорослому віці, її хочеться пригорнути до серця, аби вона прошепотіла нам свою історію. • Пенелопа — серце історії, ніжна, тендітна, але її спокій сповнений величезною силою й залізною витримкою. Її діти — дзеркала кожного з періодів її життя: Ненсі — відображення своєї бабусі: зарозуміла, егоїстична, корислива, нагадує про період весілля Пенелопи та зустріч з родиною нареченого. Олівія — віддзеркалює Річарда, нагадує про найпрекрасніший період життя Пенелопи, вона мудра, вдумлива, розсудлива, холодна, але й ніжна водночас. Ноель — відображення батька, передає усі його риси: легковажний, байдужий, самозакоханий, корисливий. Другорядні персонажі ніби додають барв у загальну картину життя Пенелопи, кожен на своєму місці і відіграє свою важливу роль. • Це не лише роман про родину, це історія життя, такого, яке воно є, зі своїми злетами й падіннями, коханням та втратами, болем і радістю, та незліченною кількістю моментів, котрі наповнюють його відтінками. Це історія де сюжет не приголомшує чи збиває з ніг, а мʼяко проявляється у посиденьках за горнятком чаю, у полумʼї в каміні, та квітами в саду. Ця оповідь охоплює мистецтво, війну, кохання, втрати, але найголовніше — час, плин якого спинити ми не можем, тож просто мусимо підкоритися йому і шукати щастя у дрібницях, та смакувати кожною миттю нашого життя. «Щастя — це максимально користатися тим, що в тебе є, а багатство — це максимально користатися тим, що отримуєш.» «Війна. Дивне слово. Як смерть. Що більше його вимовляєш, що глибше про нього задумуєшся — і то менш зрозумілим воно стає.» «Нелюдськість людини до людини — це те, за межею, і кожен вирішує сам, переступати її чи ні. От що означає слово «ВІЙНА». Це не лише носити протигаз, дотримуватися світломаскування, гиготіти над міс Повсон, білити горище і влаштовувати там евакуйованих; це суцільний кошмар, нескінченно жахливий, від якого не можна просто взяти й прокинутись. Його можна лише пережити, не тікаючи і не ховаючи голову під ковдру, а краще — з високо піднятим мечем.» • Особливе враження на мене справили буденні сцени, котрі звучать гучніше будь-якої драми. Розмови за столом і миті тиші поміж слів, дрібні сварки й обійми на прощання. Те як авторка прописує героїв, їхні почуття та особистий біль, її натхненні описи і діалоги, майстерність Розамунди вражає і надихає водночас. • «Шукачі мушель» важко назвати простою історією. Для мене це цілий світ зі своїми недоліками та ідеалами, у який хочеться поринути з головою, втративши лік часу, возз'єднатись із симфонією чайок й шумом хвиль, і підкоритись невблаганному, бурхливому мистецтву, яке дарує меланхолію і дивну гармонію часу. • Це книга для тих, хто любить затишні сімейні саги, що пахнуть морем, спокоєм, сімейними таємницями й сумом, котрий аж ніяк не гнітить, а радше надихає на справжні цінності… • Моя оцінка: 10/10

Анонім

🐚 "Шукачі мушель" - Розамунда Пілтчер ▫️#сімейнасага ▫️815 стр. ▫️10/10 Це роман про все, що складає людське життя: сім’ю і стосунки, любов і втрати, війну й мир, радість і біль, людяність і корисливість, гроші та справжні цінності. Попри велику кількість персонажів, у центрі історії — Пенелопа, мила 64-річна жінка, чия доля сповнена непростих випробувань. Розамунда майстерно переплітає її минуле і теперішнє, показуючи і сімейні радощі, і гіркі розчарування. Молодість Пенелопи припала на час війни, і багато епізодів болісно відгукуються в серці сучасного українського читача. Читати про це чесно й боляче — надто вже знайомі обставини й почуття. Найцінніше в цій книзі — правдивість. Це не історія про ідеальну сім’ю. Навпаки, авторка показує звичайних людей з їхніми вадами та егоїзмом. Пенелопа змушена жити серед не найкращих дітей, онуків та родичів, при цьому втрачаючи тих небагатьох, хто справді її любив. Бути дружиною і матір’ю — така невдячна справа! Горе — жорстоке, але його можна залишити на узбіччі дороги і рушити далі. І, мабуть, головна істина, що проступає крізь сторінки: Не можна встигнути все за одне життя. Окремо хочу сказати про атмосферу. Англія минулого століття в книзі така жива й гарна, що читаючи, ніби сам туди потрапляєш. Тут і мистецтво, і цікаві місця, і деталі, які роблять історію особливою. Я навіть пробувала передати цей настрій у 10 фото, але зрозуміла — замало. Розамунда описує все так, що ніякі картинки не зрівняються з її словами. Стилістика роману має свої особливості. Читати іноді буває непросто через великі розділи без чітких пауз, а на початку — ще й через складність запам’ятати, хто кому ким доводиться і в який період відбуваються події. Адже в книзі переплітаються дві часові лінії, і авторка не завжди дає явні підказки, де саме перебуває читач — у минулому чи теперішньому. Водночас саме ця особливість створює неповторну атмосферу: життя героїв розгортається перед очима як єдине полотно, де минуле і теперішнє зливаються в одну історію. Стиль Розамунди — це майстерність бачити красу навіть у найпростіших деталях. Вона може описати буденну дрібницю так, що вона засяє: навіть сцену, де таксист допомагає Пенелопі вийти з машини, авторка подає з таким теплом і увагою, що вона запам’ятовується не гірше, ніж ключові повороти сюжету. У підсумку можу сказати одне — «Скляний комфорт» неймовірно сильна й водночас меланхолійна книга. Це історія, яка повільно, але глибоко проникає в душу, залишаючи по собі тихий післясмак суму та тепла. Я щиро рекомендую її всім, хто любить подібну літературу, де життя показане без прикрас, але з великою повагою до людських почуттів. Єдине, що болить після прочитання, — це втрата багатьох героїв, які стали мені близькими.

Анонім