Роб Гарт

Недалеке майбутнє. Через потепління клімат на нашій планеті змінився, і перебувати на вулиці стало майже неможливо всім, включаючи головних героїв Пакстона і Цинію.

Та вихід знайшла корпорація «Хмара», де працювати хотіли майже всі, в тому числі і наші герої, адже там можна дістати буквально все, а доставлять це по всьому світу [тому що лишилося від нього] дрони.

Та як і всюди, за гарною картинкою благодіянь і веселки є закулісся, де не все так добре.
.
Не новина що антиутопії один з моїх улюблених жанрів, тож дякую @sashas_reads що цього разу на #сліпічитання обрала для мене цю книгу.
.
Я не можу сказати що це щось супер-нове. Адже наявні всі традиційні складові антиутопії: проблема, занепад, знедолення,обрані, і ,звісно, ті хто цим всім управляють . В цій книзі це корпорація «Хмара». Ці складові є і в Орвелла(1984) і в Антоняна(tük) і в Рот (Дивергент) і так далі.

Та в кожного з них є своя «фішка». Це деталі.
.
Тут мені сподобалась сучасність і побудова сюжету саме навколо корпорації з технологіями які нам всім вже знайомі.
.
Гард яскраво і реалістично зобразив типове суспільство споживачів,котрі сліпі у своєму бажанні мати все.

Хочеш жити-з усіх сил летиш влаштовуватися працювати в Хмарі. Не вийшло-помаленьку,поступово,життя зійде нанівець.
.
Книжка про реальність яку люди творять самі за себе.

Про перемогу бажання були «в доміку» над бажанням щось змінити.

Про «рожеві окуляри» і людей які міцно «приклеїли» їх до очей.
.
Радила б поціновувачам жанру. Та однозначно мушу попередити,що це не така темна гнітюча антиутопія котрі я зустрічала до цього. «Склад» на багато реалістичніший,і тим,якщо вдуматися,страшніший.

Я мала дуже високі очікування стосовно цієї книги і на жаль очікування не справдились. Це досить відомий роман-антиутопія. За описом видавництва він гостросюжетний, проте таким мені не видався. Не скажу, що було не цікаво, задумка автора досить варта уваги, нове суспільство яке повністю живе на острівках МатеріХмари, магазинів звичайних уже не залишилось, фактично життя є лише на території Хмар, навколо неймовірно спекотно, усе доставляється дронами. І тут ми можемо спостерігати за поневіряннями двох головних героїв - Пакстона та Цинії. Життя Пакстона Хмара буквально зруйнувала і йому довелось шукати там роботу, щоб мати за що жити і де жити. А от Цинія - шпигунка, вона хоче довести що не все так ''екологічно'', як заявляють власники Хмари. Ці герої звісно ж перетинаються і їх поєднують вже спільні події. Поміж розповіді цих двох героїв є ще вставки повідомлень у соцмережах вмираючого самозакоханого власника цієї страшної корпорації.
Я не знаю чому, але книга мене не вразила й не налякала, не додала мені ґрунту для роздумів. В деяких моментах вона викликала жаль, в деяких розчарування головними героями, викликала огиду в певних ситуаціях та аналогії з нашим теперішнім життям. Чогось згадала про те що сама не люблю ходити по магазинах і в основному все замовляю онлайн:)

В кінці мав би бути непередбачуваний поворот, але він виявився не таким вже й непередбачуваним.

Загалом на 8/10 тягне, але в мій топ не потрапить. Єдине що зацікавила згадка про книгу ''Ті, хто покидають Омелас'', Урсули Ле Ґуїн, та не знайшла видання українською щоб придбати.

Цю книгу в жанрі антиутопії я прочитала з цікавістю, хоч це й трішки дивна книга з повільним темпом.
На Землі сталося глобальне потепління, звична температура приблизно 40 градусів. Якщо читатимете книжку під час літньої спеки, ви зможете чудово зрозуміти почуття персонажів, які прямують до нового місця роботи. А вони проймають, справді. Хтось знайде роботу в «Хмарі», а перед кимось безжально зачиняться двері, і людина залишиться під пекучим сонцем.

А ми рушаємо далі за Пакстоном і Цинією в глиб корпорації «Хмара», яка знаходиться у «Сховищі», відокремленому, замкненому середовищі від решти.
Один із персонажів, Гібсон заснував корпорацію «Хмара», де люди не відчувають наслідків глобального потепління, де в них є добре оплачувана робота, де все влаштовано з усіма вигодами, з усіма новітніми технологіями, і можна не перейматися за завтрашній день. Можна не перейматися, що сонце спалить твою шкіру, а під боком завжди є вода. Але це дуже оманливе середовище, бо корпорація перетворює людей на рабів.

Те, що люди в більшості своїй готові добровільно перекладати відповідальність не є чимось фантастичним, чи не так?
Книги «451 за Фаренгейтом», «1984», «Оповідь служниці» у Сховищі не читають, ці книги не мають попиту, а читають все більше якийсь ромком, дрони використовуються для доставки будь-чого. Дуже смачні Хмарні бургери, просто смакота, Цинія і Пакстон люблять ними наїдатися, а Хмарні бургери набагато дешевші за будь-які інші.

Щоб книга мене дуже вразила, сказати не можу.
Що турбує автора? Глобалізація. Ок. Усі біди людства він бачить у ринковій економіці. Якщо всі біди від вільного ринку, то яку альтернативу бачить автор? Я не зрозуміла. Невже планову економіку? Книга має трохи дивне завершення, яке викликає питання, а чи автор не залишив собі лазівку для продовження?

Антиутопія, в яку я не повірила

🌍Уявіть собі світ, в якому залишилися чи не єдині придатні для життя місця - це гігантські склади та фабрики однієї корпорації Хмара. Вона настільки величезна й хижацька, що поглинає всі більш-менш успішні бізнеси, накопичуючи й накопичуючи в собі все більше влади.

🌍І от один з таких невдах на ім'я Пакстон, який свого часу програв Хмарі конкурентну гонитву у виробництві чергової приблуди для яєць, змушений сам найнятися у Хмару, бо інших варіантів для заробітку в світі не залишилося.

🌍Разом із ним у Хмару потрапляє дівчина на ім'я Цинія, вона грає роль бувшої вчительки, яку звільнили з-за того, що Хмара розширилася і глобалізувала школу, а насправді вона шпигунка, яку найняли з'ясувати, звідки в Хмари стільки енергії, адже за розрахунками місто-Хмара мало б споживати на порядки більше, ніж дають підведені до неї комунікації.

🌍Звісно, що вони знайомляться і звісно, що Цинія, якій не пощастило стати техніком, починає вертіти Пакстоном, якому не пощастило стати охоронцем, задля виконання свого завдання. Далі будуть зустрічі у барах, багато горілки та морозива, бійки, нишпорення і всяке таке інше.

🔶Але ж повернемося до заголовку - у що ж я не повірила?

А у все.
📌Невнятно описана катастрофа, яка чи то змила міста з планети, чи то випарила воду (там описується одночасно і пустелі, і міста під водою).

📌Незрозуміла система Хмари, яка одночасно за роботизацію й доставку дронами, і за те, аби якомога більше людей тупо працювала мавпочками "візьми оце і віднеси туди", бо, мовляв, власнику Хмари подобається дивитися, як люде працюють.

📌Раптова слабкість й закоханість професійної шпигунки й кілерши у цього опецькуватого Пакстона з-за того, що він приніс їй пару разів горілку. Серйозно? Як вона вижила у всіх тих операціях, що автор приписав їй в анамнезі? Дивом?

📌Нелогічне саме існування цієї Хмари у світі. Ну окей, жити можна тільки тут, бо там страх, смерть і затоплення одночасно із нема води. Окай. Хто в такому випадку робить замовлення на оту всю туєву хучу товарів, які лежать у місті-Хмарі? Куди летять дрони? Із яким світом вони там комунікують, якщо життя тільки тут?

💵Так, тотальний контроль за допомогою браслетів, постійна реклама навколо, що змушує тебе купувати, конура метр на два у якості житла, кольорова сегрегація футболками за професією, пропаганда, що тільки так жити правильно - це все звісно жахливо, але якось не ново для антиутопії. Кому я маю співчувати у цьому всьому, якщо я всю книгу думала над тим, що воно не тримається купи: оця фабрика-рай і пекло навколо, яке щосекунди щось в тому раю купляє. Але ж типу там неможлива вижити, і робота є тільки тут... І шо? І як?

Коротше, живєнько воно було на початку, але потім питання тільки накопичувалися й накопичувалися.

В цілому, що прочитала, не жалкую (хоча звісно можна було й на щось краще витратити час), але прям гарною антиутопією я це назвати не можу. Досить посередня.