«Прокляття воронів» — це точно той комікс, що впевнено тримається на межі між грою й літературним першоджерелом, адже він розповідає про спільну подорож Ґеральта та Цірі, і саме в цьому — його найбільша перевага: ми бачимо динаміку між учителем і ученицею, між воїном і дитиною, яка лише вчиться виживати в жорстокому світі. Це набагато більше, ніж історія про чудовиськ, бо тут є роздуми про дорослішання, втрату, біль і відповідальність. Комікс показує Цірі не як «дитя долі», а як особистість, що поступово проходить складний шлях становлення, в Ґеральта — не лише відьмаком, а й турботливим, хоча все ще і суворим наставником, який розуміє, що навчає не лише меча, а й життя. Сюжет поєднує дві часові лінії — поточну пригоду й спогади, що дають глибший контекст стосункам героїв. Це додає історії щільності, але не робить її надто заплутаною. Містечко, в яке прибувають Ґеральт і Цірі, — типова «відьмача» локація: з таємницями, страшною правдою під поверхнею й монстром, який, як завжди, не зовсім той, ким здається. Графіка коміксу яскрава, з хорошими деталями та динамікою. Художник Пйотр Ковальський чудово впорався з образами персонажів: Ґеральт — похмурий і стриманий, Цірі — жива, допитлива, але ще вразлива. Монстри — бридкі й виразні, як і належить. Комікс точно сподобається поціновувачам третьої частини Відьмака.

Цей комікс став для мене приємною несподіванкою — не тому, що я не очікував якості, а тому, що отримав зовсім не те, чого чекав, і саме в цьому його сила. «Лисячі діти» — це не про монстрів у звичному сенсі. Це історія про людські слабкості, про те, як жах може ховатися не лише в лісах, а й у наших серцях. Сюжет побудований навколо подорожі човном, але з кожною сторінкою він усе більше нагадує мандрівку вглиб людської душі. Лисиця-оборотень тут — не просто ворог, а символ помсти, ілюзії й тієї межі, яку ми самі стираємо між добром і злом. Атмосфера — як туман над водою: важка, тривожна, невловима. Мені сподобалося, що Ґеральт тут не просто мисливець на чудовиськ, а спостерігач, іноді — суддя, але частіше — той, хто намагається зрозуміти. Він не втручається без потреби, і в цьому — його людяність. Його мовчання вартісніше за багато слів. Малюнок дещо менш деталізований, ніж у «Дому зі скла», проте дуже ефективний у переданні емоцій — особливо коли реальність починає пливти. Іноді сцени виглядають ніби зі сну — або кошмару. Це не динамічний бойовик. Це повільна, багатошарова притча, яка залишає осад і змушує трохи мовчати після прочитання. Не кожному сподобається така подача, але якщо ви шукаєте не просто комікс, а невеличку психологічну драму — вам сюди. Моя оцінка: 8/10 Мудрий, сумний, тривожний — і дуже «відьмачий» у кращому сенсі цього слова.

Я думаю, «Дім зі скла» — це вдале занурення у світ Відьмака, яке зберігає похмуру атмосферу, знайому фанатам книг та ігор. Сюжет коміксу здається спочатку простим: Ґеральт мандрує лісом і зустрічає дивного мисливця, а згодом потрапляє до моторошного маєтку, де з’являються привиди минулого. Але з кожною сторінкою історія стає глибшою, заграючи з темами скорботи, провини та ілюзії. Сценарій Пола Тобіна майстерно вплітає у сюжет моральні дилеми та містичну інтригу, які є серцевиною «відьмацького» жанру. Комікс не потребує знання всього всесвіту — він самодостатній і доступний навіть новачкам. Графіка Джо Куеріо чудово підходить до цієї історії: темні кольори, груба лінія та деталі монстрів створюють гнітючу, навіть готичну атмосферу. Особливо запам’ятовується зображення самого «дому зі скла» — майже персонаж сам по собі. Загалом, це чудовий приклад того, як можна адаптувати темне фентезі у формат коміксу, не втрачаючи глибини й характеру. Це не екшен про монстрів, а радше психологічна драма з хорор-елементами. Рекомендую для тих, хто хоче побачити іншу, більш інтимну сторону Відьмака. А ще цей запах сторінок коміксу ?.

Якщо ви теж свого часу витратили купу годин на те, щоб пройти цю гру - то цей графічний роман стовідсотково для вас. Він - яскравий та ржачний. Чого тільки вартий винахідник Дейв (в грі - шалений дядька з каструлею на голові), який під час навали зомбіків (які бажають поласувати вашими сірими клітинками) створює автівку, що смажить... оладки. Цей цикл містить вже 4 книги (остання вийшла нещодавно). І що класно, кожна нова книга ще веселіша за попередню. І як Полу Тобіну це тільки вдається?