Пол Лінч

“Пісня пророка” — це історія про занурення у тривогу та безсилля перед обличчям диктатури. Ірландія поступово скочується у прірву, а звичайна мати намагається врятувати свою родину у світі, де правила більше не мають значення.

Особливістю книги є її стиль: діалоги не виділені окремо, вони просто вплітаються у текст. Спочатку це збиває з пантелику, здається дивним і навіть незручним, але потім починаєш сприймати це як частину загальної атмосфери — світ стає суцільним потоком страху, без чітких меж.

Я очікував побачити щось на кшталт “1984” Орвелла — історію про тоталітаризм із акцентом на систему. Але “Пісня пророка” більше про родину, про емоційний вибір, про виживання у світі, що руйнується. Тут дуже мало політичної теорії, натомість багато живого болю й особистої боротьби.

Для мене ця книга стала нагадуванням: справжня катастрофа починається не в заголовках новин, а в тиші власного дому.

Рекомендую тим, хто готовий до сильної емоційної історії, де найстрашніше — це втрата звичного світу, а не тільки політичний режим.