Пол Клейнман

От мені ця книга нагадала конспекти лекцій.

Коли пишеш і хочеш занотувати лише найнеобхідніше, щось забуваєш, чогось свідомо уникаєш. І в результаті отримуєш списані дрібним почерком рядки - місцями в них заховано глибокі думки, а місцями - настільки поверхнево, що на іспиті аж соромно стає від таких знань.

Книга побудована у формі довідника і має чітку структуру: назва психологічного напряму чи школи, короткі відомості про найвідомішого представника, трішки інформації про його роль та експерименти.

📌Що мені не сподобалося?
🔶Чимало води та шаблонних фраз на зразок: "Вніс неоціненний вклад в психологію... Відомий психолог". Ну серйозно, якщо він є в цій книзі, то це й так зрозуміло.
🔶Експериментів та обіцяних цікавих фактів тут часом значно менше, ніж біографічних відомостей.

Будьмо чесними, скільки з біографічних фактів після прочитання запам'ятовуються? Та вони вивітрюються з першим вітром, це не дивно.

Яка з цього користь?
🔶Відсутність посилань! Жодного посилання на статтю, книгу, наукову працю автора. Я розумію, що книга популярна, але цей жанр все-таки мусить мати певний зв'язок з поняттям науковості, запрошувати до подальшого дослідження.

📌Звичайно плюсом книги є її доступність, лаконічність, певна хрестоматійність.

Люди, далекі від психології, знайдуть її цікавою, прочитають кілька вражаючих фактів та історій, половина яких забудеться після прочитання на наступний день.
.
І все це навіяло на мене думки про одну штуку.
Є постійна тенденція до спрощення інформації.
Вся психологія в книжульці на 300 сторінок, вся література - в книзі Катаріни Маренгольц.
І це ніби добре - знання стають доступнішими, відкритішими.

Але чи не втрачаємо ми щось важливе, обираючи замість першоджерела якийсь довідник чи хрестоматію?