Книга нагадала про дитинство.
Дивно, адже багато з переліченого мене оминуло — я не ходила в садочок, я поняття не маю, що таке компот із патисонів і у мене завжди була штучна, а не жива ялинка, бо це не змушувало нас щороку витрачати на неї кошти, яких не було.
Дитинство в 90-х — це своя атмосфера, дефіцитний шарм з присмаком темряви та якоїсь приреченості. Але це вже зараз я розумію, що грошей не було від слова зовсім, що гриби ми збирали в лісі не тому що це було весело нам, дітям, а тому що треба було щось їсти; що світла не було не для того, щоб ми розказували одне одному історії про "гробіки на кольосіках", а тому що... ну бо такий час був.
Але тоді, в моменті, в дитинстві, я почувалася щасливою дитиною. У мене була всього одна Барбі і десятки пошитих на неї моєю мамою одежинок. У мене було безліч друзів у дворі, ми грали в сотні різних ігр, я їздила в дитячі табори відколи мені виповнилось 6; вміла будувати халабуди, їздити на велосипеді з рамою, тримаючи ногу під рамою, вела пісенник в зошиті, уважно слухаючи касети на магнітофоні.
У мене малої було якесь відчуття, що може бути краще... На сором своїм батькам під час співбесіди у перший клас на питання психолога: "Щоб ти зробила , якби мала чарівну паличку?", відповіла, що зробила б так, щоб вдома було гарно 🙈
Але не дивлячись ні на що, ті роки з "корабликами" із печеної картоплі та сала, з "Денді" і "Сєґою", походами в ліс та на риболовлю, "казакамі-разбойніками", халабудами і біганиною з ранку до пізнього вечора — це роки, коли я відчувала себе настільки безтурботно, наскільки більше ніколи після того в житті.
А про що книга?
Про щось подібне )
Можливо, у вас вона викличе трішки інші спогади. А якщо вам менше 20 років, то, може, ви просто її не зрозумієте😇