Олена Чернінька

"Життя саме по собі надто сумне й сіре, якщо не створювати собі щодня нове свято. Все, що з нами залишиться на схилі літ - це наші спогади. І ці спогади ми в спромозі самі собі моделювати. Щодня нові. І йти далі. Створювати нові спогади, залишати їх позаду і рухатись, рухатись... Головне – щоб ці спогади були приємні, неординарні і закарбовувались у нашій пам’яті."

Ця історія захопила мене з перших сторінок настільки, що не хотілося відкладати читання, тож за один день я прожила її від початку до кінця.

Роман занурює у вир подій, що переплітають минуле й теперішнє. Долі трьох жінок - видатної співачки Соломії Крушельницької, її сестри Нусі та юної, талановитої Лілії - сплітаються в захопливій історії про талант, силу духу та справжнє кохання.

Лілія - молода співачка, яка має все, про що можна мріяти, окрім одного - любові, що огортає своїм теплом. І коли в її житті з’являється актор Амадей, старший за неї чоловік, між ними спалахує почуття. Це могла б бути чудова романтична історія, сповнена кохання, поцілунків і щасливих моментів, якби не батько Лілії.

Спочатку його поведінка здається просто гіперопікою, але з розвитком сюжету відкриваються його справжні мотиви та зловісна сутність. Він вельми неприємний персонаж, через якого юна співачка переживе чимало горя, та врешті-решт віднайде свій шлях до щастя.
"...любов іноді буває руйнівна. Така, що випалює вщент і не дає жити, дихати, бути собою. І тоді - це вже не любов. Це маска. Маска любові, щільно припасована до душі егоїста або ідіота

✒️" – У таких жінок немає віку. Вона – богиня. А богині – вічні дівчиська", — слова одного з головних героїв цієї історії Амадея про Катрін Денев.Такі промовисто-елегантні, сповнені верхніх нот оберемку гортензій і невагомості морських хвиль

📖Лілі, в яку закоханий Амадей, сімнадцятирічна популярна співачка, життя котрої минає поміж накрученими льоками, сценами, яскравим світлом софітів. Одначе вона приїздить на відпочинок у Нормандію. Там заходить у особливу церкву святої Катерини, покровительки шукачів справжнього кохання. Храм зведений за традицією давніх нормандців та вікінгів без жодного цвяху і нагадує своєю химерною формою перевернутий днищем корпус корабля у портовому місті. Перед іконою святої дівчина просить зустріти свою людину. Відчути справжнє людське тепло, позбавлене блискіток пафосу й холоду очікувань

🖇Одначе приходить відповідь на її молитву – Лілі зустрічає Амадея. Їх прогулянки прибережною зоною, теплі розмови за смачними вечерями, поїздка в Париж – це все зцілює її серце❤️‍🩹 Те, яке не відчувало безумовної любові й застигло як кулон на ланцюжку десь поблизу ключиць.

🖇Батько – довгий проміжок часу є єдиною рідною людиною в її житті. Та який він насправді? Чому його "любов" вибудовує клітку для дівчини, замикає її там і наказує співати як ув'язненій пташині. Амадей відчуває рану Лілі, її тривожність навіть у моменти, коли просто необхідно відповісти на дзвінок і почути голос тата. З металевим відлунням вимог, зі сталевими правилами й нав'язаним відчуттям провини:

✒️"– Знаєш, мала, любов іноді буває руйнівна. Така, що випалює вщент і не дає жити, дихати, бути собою. І тоді – це вже не любов. Це маска. Маска любові, щільно припасована до душі егоїста або ідіота"

📖Лілі втрачає своє кохання. Бо батько проти Амадея. Бо вона спустошена довгими роками виховання, яке ламало особистість у ній. Хто ж Лілі за межами сцени, поза траєкторією поглядів фанатів? На ці питання відповіді прийдеться знайти самотужки. Або ж із допомогою жінки з минулого – Соломії Крушельницької, дзеркало якої з трьома намальованими ліліями на одному стеблі є в неї

🖇А далі – 24 лютого. Війна. Амадей приїздить захищати Україну, згадуючи Лілі...І прабабцю з Харківщини. Служить у легендарній 93 ОМБР, серед його побратимів – молоді та відважні Лемберґ, Банан, Байда, Махно, Крук, Кирилко, Яр, Комар, Шнапс і багато інших. І саме там, серед вогняних заграв, він має шанс повернути її...Кохану Лілі.

💔Сину, а ти знаєш, я вчора дізналась, що я без тебе — сирота…

20 травня 2023, 18:20.
— Михайло сьогодні вранці загинув. Прийміть мої співчуття.

Десятки годин розмов з побратимами сина, офіційне розслідування та юридичний статус «зниклий безвісти». Лікарня, тривала психотерапія, рукопис та повільне повернення до життя попри усвідомлення, що вже нічого не буде так, як раніше.

Мабуть, з усіх книг про війну, які я прочитала, ця була найважчою.
224 сторінки болю, туги і надії матері, яка продовжує розповідати про сина в теперішньому часі, борючись з думками про те, що його назавжди забрала війна.

❤️‍🩹А потім я уявляла, як минає час, — тижні, місяці, — і моя кровиночка десь там, на землі Бахмута, лежить сама-самісінька. І в сонце, і в дощ, і під вітром… Я уявляла, як розвівається блискуче чорне волосся мого сина, як вітер торкається щік, як змінюється плоть… Я плакала ридма.

Багато спогадів про дитинство Михайла, інтерв'ю з його друзями, побратимами, колегами та просто знайомими. Уривки листів, повідомлень та нарисів. Пошук істини та намагання примиритись з реальністю.

Книга не ідеальна, але думаю, що не варто навіть намагатись її аналізувати. Так, тут багато Віктора Франкла, і якщо ви читали його книги, то захочеться щось пропустити, бо це вже було. Так, іноді одні і ті ж думки та факти можуть повторюватись в різних розділах. Так, іноді я не з усім написаним могла погодитись. Але не думаю, що хоча б щось з цього має значення.

Такі книги потрібні. Вони нагадують нам про одне-єдине питання, яке насправді має значення - чи є я тим громадянином, який вартий того, щоб такі люди, як Лемберґ, воювали за мене? Потрапляли в полон за мене? Помирали за мене? Я гідний такої честі?

Такі книги важливі. Такі книги потрібно читати.
Ця книга повна емоцій, вона викликає емоції. Я відчувала біль матері після втрати сина скрізь сторінки. Я відчувала її сльози на цих сторінках.
Так, ця книга не просто про військового, вона про переживання втрати, пошук нового сенсу життя, про не втрату надії.
Важко підбирати слова про цю історію, тому просто прочитайте.
Дуже боляче, що такі чоловіки гинуть на війні. Боляче, що Україна втрачає таких свідомих громадян.

📖"...Бахмут – це місце хоробрості. Хто б що не казав, але хоробрість – це не відсутність страху. Хоробрість – це розуміння того, що є речі, важливіші за твій власний страх.

Бахмут – це місце покинутих тварин. Для цих людей, які їх залишили, буде окреме місце у котлі. Я дуже люблю тварин, і мені важко бачити покинутих доглянутих тварин, які зараз борються за своє виживання.

Бахмут – це місце смерті. І нехай не так багато наших помирає фізично. Але ти бачиш людей, які більшою чи меншою мірою помирають усередині. Більшість солдатів уже не повернеться з цієї війни настільки живими, як були до неї.

Бахмут – це місце життя. Незважаючи на все, люди продовжують жити і жартувати. Де в одній кімнаті борються за життя пораненого, а в іншій кітка народжує кошенят...", – уривок із книги Олени Черніньки "Лемберґ. Мамцю, ну не плач"

✒️У житті кожного є те, що вміє для нас зробити лише мама. Для мене, то заплітання колосків у шкільні роки: такі, які не розлітаються хвилею вивільненого волосся навіть на уроках фізкультури; котрі можна прикрашати ромашками і їх конструкція надійно тримається купи

🖇І тут, у цій книзі, є вияскравлений почерк Мами: бо історії як корильйонний відгомін – достоту сповнені світлом. Медвяним теплом. Тут і тихе раннє дитинство Михайла, його лист у резиденцію святого Миколая, зашиті власноруч кросівки, перші битви, закоханість...А далі – війна, бойові побратими, надіслані Бананчиком світлини на мамин телефон, довгоочікуване зелене кружальце в месенджері

🖇 І біль від ран на тому місці, де раніше були крила, покриті райдужними відтінками триколірних медунок:

📖"Попри численні запрошення з-за кордону, я не могла нікуди поїхати. Відчувала, що повинна залишитись удома. Чекати сина з війни. Щодня я одягала щось із його гардероба. А тапочки завжди на одному місці чекали його повернення. П'ятками до вхідних дверей і носиками – до квартири. По всій квартирі я порозкладала фото Михайла"

📖"Твій маленький восьмирічний двоюрідний братик Ярослав якось сказав своїй мамі: "Як виросту, хочу бути таким, як Міша. Він дуже крутий і сміливий. Це ж не тільки нас любить, а й усіх людей, раз поїхав їх захищати. Навіть не знаю, чи зміг би я так, як він"...