"Життя саме по собі надто сумне й сіре, якщо не створювати собі щодня нове свято. Все, що з нами залишиться на схилі літ - це наші спогади. І ці спогади ми в спромозі самі собі моделювати. Щодня нові. І йти далі. Створювати нові спогади, залишати їх позаду і рухатись, рухатись... Головне – щоб ці спогади були приємні, неординарні і закарбовувались у нашій пам’яті." Ця історія захопила мене з перших сторінок настільки, що не хотілося відкладати читання, тож за один день я прожила її від початку до кінця. Роман занурює у вир подій, що переплітають минуле й теперішнє. Долі трьох жінок - видатної співачки Соломії Крушельницької, її сестри Нусі та юної, талановитої Лілії - сплітаються в захопливій історії про талант, силу духу та справжнє кохання. Лілія - молода співачка, яка має все, про що можна мріяти, окрім одного - любові, що огортає своїм теплом. І коли в її житті з’являється актор Амадей, старший за неї чоловік, між ними спалахує почуття. Це могла б бути чудова романтична історія, сповнена кохання, поцілунків і щасливих моментів, якби не батько Лілії. Спочатку його поведінка здається просто гіперопікою, але з розвитком сюжету відкриваються його справжні мотиви та зловісна сутність. Він вельми неприємний персонаж, через якого юна співачка переживе чимало горя, та врешті-решт віднайде свій шлях до щастя. "...любов іноді буває руйнівна. Така, що випалює вщент і не дає жити, дихати, бути собою. І тоді - це вже не любов. Це маска. Маска любові, щільно припасована до душі егоїста або ідіота
Анонім
✒️" – У таких жінок немає віку. Вона – богиня. А богині – вічні дівчиська", — слова одного з головних героїв цієї історії Амадея про Катрін Денев.Такі промовисто-елегантні, сповнені верхніх нот оберемку гортензій і невагомості морських хвиль 📖Лілі, в яку закоханий Амадей, сімнадцятирічна популярна співачка, життя котрої минає поміж накрученими льоками, сценами, яскравим світлом софітів. Одначе вона приїздить на відпочинок у Нормандію. Там заходить у особливу церкву святої Катерини, покровительки шукачів справжнього кохання. Храм зведений за традицією давніх нормандців та вікінгів без жодного цвяху і нагадує своєю химерною формою перевернутий днищем корпус корабля у портовому місті. Перед іконою святої дівчина просить зустріти свою людину. Відчути справжнє людське тепло, позбавлене блискіток пафосу й холоду очікувань 🖇Одначе приходить відповідь на її молитву – Лілі зустрічає Амадея. Їх прогулянки прибережною зоною, теплі розмови за смачними вечерями, поїздка в Париж – це все зцілює її серце❤️🩹 Те, яке не відчувало безумовної любові й застигло як кулон на ланцюжку десь поблизу ключиць. 🖇Батько – довгий проміжок часу є єдиною рідною людиною в її житті. Та який він насправді? Чому його "любов" вибудовує клітку для дівчини, замикає її там і наказує співати як ув'язненій пташині. Амадей відчуває рану Лілі, її тривожність навіть у моменти, коли просто необхідно відповісти на дзвінок і почути голос тата. З металевим відлунням вимог, зі сталевими правилами й нав'язаним відчуттям провини: ✒️"– Знаєш, мала, любов іноді буває руйнівна. Така, що випалює вщент і не дає жити, дихати, бути собою. І тоді – це вже не любов. Це маска. Маска любові, щільно припасована до душі егоїста або ідіота" 📖Лілі втрачає своє кохання. Бо батько проти Амадея. Бо вона спустошена довгими роками виховання, яке ламало особистість у ній. Хто ж Лілі за межами сцени, поза траєкторією поглядів фанатів? На ці питання відповіді прийдеться знайти самотужки. Або ж із допомогою жінки з минулого – Соломії Крушельницької, дзеркало якої з трьома намальованими ліліями на одному стеблі є в неї 🖇А далі – 24 лютого. Війна. Амадей приїздить захищати Україну, згадуючи Лілі...І прабабцю з Харківщини. Служить у легендарній 93 ОМБР, серед його побратимів – молоді та відважні Лемберґ, Банан, Байда, Махно, Крук, Кирилко, Яр, Комар, Шнапс і багато інших. І саме там, серед вогняних заграв, він має шанс повернути її...Кохану Лілі.
Анонім
💔Сину, а ти знаєш, я вчора дізналась, що я без тебе — сирота… 20 травня 2023, 18:20. — Михайло сьогодні вранці загинув. Прийміть мої співчуття. Десятки годин розмов з побратимами сина, офіційне розслідування та юридичний статус «зниклий безвісти». Лікарня, тривала психотерапія, рукопис та повільне повернення до життя попри усвідомлення, що вже нічого не буде так, як раніше. Мабуть, з усіх книг про війну, які я прочитала, ця була найважчою. 224 сторінки болю, туги і надії матері, яка продовжує розповідати про сина в теперішньому часі, борючись з думками про те, що його назавжди забрала війна. ❤️🩹А потім я уявляла, як минає час, — тижні, місяці, — і моя кровиночка десь там, на землі Бахмута, лежить сама-самісінька. І в сонце, і в дощ, і під вітром… Я уявляла, як розвівається блискуче чорне волосся мого сина, як вітер торкається щік, як змінюється плоть… Я плакала ридма. Багато спогадів про дитинство Михайла, інтерв'ю з його друзями, побратимами, колегами та просто знайомими. Уривки листів, повідомлень та нарисів. Пошук істини та намагання примиритись з реальністю. Книга не ідеальна, але думаю, що не варто навіть намагатись її аналізувати. Так, тут багато Віктора Франкла, і якщо ви читали його книги, то захочеться щось пропустити, бо це вже було. Так, іноді одні і ті ж думки та факти можуть повторюватись в різних розділах. Так, іноді я не з усім написаним могла погодитись. Але не думаю, що хоча б щось з цього має значення. Такі книги потрібні. Вони нагадують нам про одне-єдине питання, яке насправді має значення - чи є я тим громадянином, який вартий того, щоб такі люди, як Лемберґ, воювали за мене? Потрапляли в полон за мене? Помирали за мене? Я гідний такої честі?
Анонім
Та отримуйте інфо про новинки й події в книгарнях
