Нові відгуки

Книжка про Івана Майбороду захоплює з перших сторінок і не відпускає до самого кінця. Реалістично й без прикрас автор показує закулісся шоу-бізнесу, де кожен крок підпорядкований жорстким правилам гри, а мрії про славу і популярність розбиваються об реальність. Сюжет динамічний, як кіносценарій, наповнений інтригами, боротьбою за місце під сонцем і складними моральними виборами. Герой змушений постійно балансувати між успіхом і власними принципами, що робить історію ще ближчою і актуальнішою. Читається на одному диханні, і неможливо відірватися — настільки захоплює.

«Червоні Хащі» — це тепла й прониклива історія про пошук сенсу життя на заході віку, коли, здавалося б, усе вже позаду. Автор майстерно показує, що навіть у похилому віці можна переживати нові емоції, знаходити друзів і переосмислювати своє місце у світі. Герої книги — колоритні й живі, з їхніми радощами, болем і хитромудрими витівками. Вони стають справжніми друзями для читача, а місце дії — будинок для людей похилого віку посеред лісу — стає символом другого шансу на життя. Ця книжка вчить цінувати момент і нагадує, що людяність і підтримка можуть знайти нас у найнесподіваніші моменти. Дуже реалістично й зворушливо.

Богдан Васильович Ковтун разом із дружиною вчителював у сільській школі. Та дружина померла, син з невісткою та онукою живуть в Ізраїлі і Богдан Васильович, після того, як декілька разів ледь не спалив хату, вирішує її продати і поселитися у будинку для літніх людей. Так він опиняється у Червоних Хащах, колишньому піонертаборі. Йосип Старенький, Журба, Риба - ось його сусіди по кімнаті. Відтепер він ділитиме з ними простір і доживатиме віку. Історія про любов, надію, людяність. Там поряд смішні витівки та інтриги, сум і радість, життя та смерть. Прекрасна книга, живі персонажі, проста мова з домішками діалекту. Просто про важливе. Після прочитання вам, як мінімум, захочеться зателефонувати до своїх бабусь і дідусів. А ще краще - обійміть їх і скажіть про свою любов, адже їхній вік такий короткий.

Одного разу син Лилєкей не повернувся додому, духи води забрали його, а одноплемінники замість того, щоб допомогти хлопцеві - забили його баграми, інші ж - мовчки спостерігали, як тоне її хлопчик. Тому жінка, не довго думаючи, вирішує поквитатися з винними. Прочитала декілька днів тому й довго не могла зібрати думки докупи. Як мама я розумію почуття Лилєкей, проте її дії мені зовсім не імпонують. Чи стало їй легше після скоєного? Навряд. Чи стало легше на тому світі її Омрину? Вона вірить, що так. Де ж межа між справедливістю та помстою? Читаючи, не могла зрозуміти чи мені подобається, от буває так... Та коли дійшла до післямови і дізналася історію написання книги - остаточно впевнилася, що недаремно вона до мене потрапила. І обережно, тут ненормативна лексика.

Я люблю усі книги Фоззі. І маю усі. Хоча саме цю читала в електронці свого часу. Олександр Сидоренко, як на мене, автор, якому круто вдається передати настрої, переживання, образи героїв. Чорний хліб - це не для легкого читання. Цей текст про втрату сина, про те, як суспільство (тут узагальню) прагне йти за правилами, навіть не усвідомлюючи, що можна інакше. Про помсту і силу, яку дає ця помста. Людина, яка втрачає найцінніше здатна на все, навіть на вбивство. Зараз цей текст, в контексті війни, мені відчитується інакше, ніж я його читала першочергово. І це текст, який не вивітрюється з голови за пару тижнів. Раджу почитати, але треба морально бути готовим до тяжких сцен і переживань.