Микола Хвильовий

«Я(романтика)» Миколи Хвильового – це один із найважливіших творів української літератури, що пропонує не тільки інтелектуальний, а й емоційний виклик. Цей роман – це не лише про людину, яка намагається знайти своє місце в буремні часи революції, але й про зіткнення ідеалів з реальністю, внутрішній конфлікт і переживання, що виникають через неприязнь до оточуючого світу та свого «я».

Книга досліджує моральні й емоційні переживання персонажа, його боротьбу з власними принципами та ідеями. Це не просто роман про революцію, а драма, де кожен момент сповнений глибоких роздумів і відчуттів. Тема внутрішнього конфлікту, пошуку сенсу в революції та взаємодії ідеалів з реальністю є надзвичайно актуальною, і хоча твір був написаний в середині ХХ століття, він не втратив своєї значущості й сьогодні. Хвильовий володіє майстерністю в слові, його стиль поєднує емоційність і інтелектуальність, що дозволяє створити насичену атмосферу внутрішнього світу героя та часу, в якому він живе.

Це не просто твір, а справжня філософська подорож в глибину людської душі. Він змушує замислитися про революцію, людські цінності та боротьбу між ідеалами і реальністю. Це складний, але глибокий роман, який буде цікавий тим, хто готовий до інтелектуальних пошуків і психологічних роздумів.

Важкі психологічні повісті від Миколи Хвильового, які постійно відкладались в мене на полиці. Знала, що це буде нелегко, бо Хвильовий та його творчість в мене відносяться до категорії «важка, важлива та глибока українська література» (+там ще десь Багряний поряд).

«Санаторійна зона» - оповідь про людей, що живуть в санаторії: «романтики революції», яких зрадили їх ідеали. Вони вже не можуть знайти свого місця в новому суспільстві і розчаровано та відчайдушно намагаються віднайти душевний баланс. Головний герой тут — це ніби відображення душевного стану, характеру та всіх думок самого М.Хвильового, оскільки і сам автор спочатку був учасником громадянськоі війни на боці більшовиків, розчаровувався, потім страждав на неврастенію та лікувався у схожих санаторіях.

«Сентиментальна історія» - коротка повість про розбиті чисті почуття, романтичні почуття дівчини, що мріяла про кохання, але зіштовхнулась з реальністю, яка вона є.

Я (Романтика) - новела про боротьбу всередині головного героя: як сина своєї матері та чорного трибунала, що відправляє людей на розстріл; боротьба між вірністю ідеї та синівською відданістю.

І знову українська класика, і знову біль душі. Жодного легкого твору, твору для відпочинку. "Революцію задумують романтики, втілюють у життя фанатики, а її плодами користуються негідники" - ця думка Томаса Карлейля якнайкраще характеризує наше життя. І, на жаль, нічого не змінюється.

Про що? Про розчарування і душевний злам, про жорстокість і смерть.

До цієї збірки увійшли такі визначні твори як "Я (Романтика)", "Повість про санаторійну зону", "Сентиментальна історія" та ще кілька оповідань, які наочно нам підтверджують, що жорстокість нашої війни лише черговий ланцюг вічної ненависті. Змінюється лише зброя, не змінюються люди. І усе це посеред чудової природи.

"На зоні конав ніжний присмерк. Вечір стояв стрункий, прозорий і легкий, мов трусиковий пух. Крізь гущавину кучерявих дерев линула тиховійна жура. Стояло глибоке літо. Над верандою жевріла голубоока суєта вечірнього неба, а з безодні виринав молодик: неясні лінії і мідний німий хребет."

Світ врятує не краса, а лоботомія з повною заміною мозку. І то, не факт. Але повернімося до творів.

"Санаторійна зона" - про розчарування колишніх революціонерів у житті. Адреналін вже не вирує, то ж і опинилися вони у психіатричній лікарні.

"Я (Романтика)" - внутрішня боротьба між людським і фанатичним, прояв найвищого ступеня безумної відданості ідеалам комуни.

"Сентиментальна історія" - побутова історія дівчини, яка втекла з провінції до столиці в пошуках вищих сенсів. Сенсів не знайшла, натомість свідомо влізла у бруд. Що буде далі з головними героями? Мабуть, санаторійна зона. І то, якщо пощастить.

Важкі твори, як і життя. Життя самого автора.

Зізнаюсь, що більше часу я провела, досліджуючи біографію Хвильового, ніж читаючи "Вальдшнепи". Його трагічне самогубство, описане в книзі Ушкалова, розпалило в менв інтерес, тож не могла не погуглити про автора. Сам роман читався легше, ніж очікувалось, але залишив більше питань, ніж відповідей.

Переконаний соціаліст і поборник ідей українізації, Карамазов, перебуваючи з дружиною на відпочинку, захоплюється молодою дівчиною Аглаєю. Роман побудовано на діалогах між головними героями, із яких ми дізнаємося про розчарування Карамазова в комуністичних принципах. Відкривається і його минуле, участь у розстрілах та розправах. Загадковим лишається походження Аглаї, але те, що ця дівчина не проста - очевидно.

Однак розв'язку дізнатись неможливо, бо другу половину роману, що була опублікована у 1927 році в часописіі ВАПЛІТЕ, було вилучено і знищено🔥

Неймовірна психологічна новела, яку ми не розуміли в школі. Ідея якої у фатальній невідповідності між ідеалами революції та методами їх досягнення, засудження більшовицького революційного фанатизму; світ врятує
любов та усепрощення.

Ця новела має присвяту «Цвітові яблуні», новелі М. Коцюбинського, де душа
головного героя, батька, у якого померла донька, подібно до душі «Я» роздвоїлась. У ній відбувається боротьба між людиною, що страждає від втрати дитини, та художником, який намагається зафіксувати усі деталі смерті, щоб у майбутньому використати для творчості).

У М. Хвильового центром є душа, що змагається між обовʼязком та почуттями, совістю.

Я — чекіст, але я і людина.

В городі — тьма. І тут — тьма: електричну станцію зірвано.

Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі.

Ця антологія є унікальною збіркою творів, що відображають драматичні події та випробування, які переживали українці під час війн ХХ століття. Вона охоплює різноманітні аспекти життя на фронті і в тилу, показуючи, як люди намагалися зберегти людяність і культурну спадщину навіть у найтяжчі часи.

Упорядницею книги виступила Віра Агеєва — літературознавиця та лауреатка Шевченківської премії. Вона зібрала найяскравіші твори про війну від українських письменників ХХ століття. Тут є тексти Валер'яна Підмогильного, Григорія Косинки, Миколи Хвильового, Олекси Слісаренка, Юрія Яновського, Івана Сенченка, Леоніда Первомайського, Григора Тютюнника. У передмові вона глибоко аналізує історичний і культурний контекст творів, що увійшли до антології. Віра Агеєва пише про те, як географічне розташування України зумовлює її постійні воєнні виклики.

Агеєва акцентує увагу на тому, як дві світові війни пройшли через Україну вогняним смерчем, і цей досвід відображено у вітчизняній літературі. Вона підкреслює, що саме у воєнній українській прозі вдалося проговорити глибокі травми, заподіяні війною, і спробувати шукати відповіді на питання про причини терору і масштаби втрат.

Передмова Агеєвої не тільки підготовлює читача до сприйняття складних тем, але й додає глибину розуміння контексту, в якому створювались ці твори. Вона допомагає побачити, як історичні події впливали на літературний процес і як письменники осмислювали воєнний досвід у своїх текстах.
Чому варто читати цю книгу? Антологія передає атмосферу громадянської війни, червоного терору, гітлерівської навали та фашистської політики в Європі, демонструючи, як ці події позначилися на життях людей, зокрема на долях дітей війни. Ці твори сповнені глибоким болем травмами, які й досі резонують в українському суспільстві.

Не можу мовчати, яка естетична це серія! Я маю всі три книги, вони схожі в оформленні: тканинна обкладинка, ляссе, якісний друк, але кожна й особлива дизайном, що вдало підкреслює тему збірок!
Ця антологія – не просто збірка текстів про війну, це можливість зануритися у складну історію нашого народу, відчути весь спектр емоцій, які переживали наші предки, і зрозуміти, як війна вплинула на їхні життя. Читати такі книги зараз ще важче, але саме через жахіття, які відбуваються на території України сьогодні, ця антологія заслуговує на вашу увагу. Вона допоможе глибше зрозуміти, як війна впливає на людину та суспільство, і чому важливо пам’ятати про ці події.

Я взагалі дуже люблю українську літературу трагічної доби "Розстріляного відродження". Щось є в цій епосі таке, що змушує читати знову і знову Хвильового, Підмогильного, Телігу...

Люди, мрії яких розбилися об червоні крила революції і цього разу всі вони зібралися в межах санаторійної зони. Миколи Хвильовий вже не вперше зачіпає тему революції, зайвої людини, зруйнованих мрій про "загірню комуну" і в своїй повісті розповідає про не одну знівечену своїм часом людську долю, котрі об*єднані розчаруванням та знаходиться у замкнутому просторі, що ніби уособлює ці саму приреченість. Віра в партію, в революцію на той час дуже міняла свідомість людей і багато з них ставали на межу життя і смерті. В "Санаторійні зоні" ми бачимо різностороннє життя пореволюційної доби: кохання, зрада, гнів, почуття самотності та приреченості, самогубство. Книга наповнена якимось сумом, місцями читається складнувато.

Щоб повністю її осягнути, я гадаю, треба прочитати історичну довідку про 30-ті роки, проникнутися духом того часу, бо через призму сучасні ця повість може здатися трошки нуднуватою, хоча насправді там дуже цікаво розкриваються реалії тогочасного життя

Перш за все, хочу сказати, як мені подобається ця серія книг! Оформлення самих сторінок та авторів, ця неймовірна й дуже приємна на дотик обкладинка – просто величезна любов! Ще до того, як я прочитала «Коли говорять гармати. Антологія української воєнної прози ХХ століття», я вже встигла придбати три книги з серії💭

Для даної антології Віра Агеєва підібрала найяскравіші твори про війну від українських письменників ХХ століття. Тут у нас Микола Хвильовий, Юрій Яновський, Валер'яна Підмогильний, Григір Тютюнник, Григорій Косинка та інші.

Кожен з їхніх текстів наповнений смутком, болем та глибокими травмами, які супроводжують українське суспільство й до сьогодні. Звісно ж, зараз читати такі книги складніше для нас, але саме через весь той жах, який відбувається на території України, ця антологія заслуговує на вашу увагу.

Також поділюся декількома думками з різних творів:

• Усе тут підлягало виміну, тільки не книжки. Ніякий штукар не виносив сюди цих рушіїв культури, бо й за цілий університет не дістав би картоплини. На базарному полі людський розум зазнав смертельної поразки від вікового свого перебійника — людського шлунка. («Третя революція», Валерʼян Підмогильний)

• Хто не їв крадених кавунів, той пропаща людина навік; нема кращого кавуна, як той, що ви викотили з дідової Гусакової бакші, як нема кращого торгу, ніж торг із дідом Гусаком. («Кінчався вересень 1941 року», Іван Сенченко)

• Війна. Вона йде по нашій землі, по нашій ниві. Як тяжко думати про це. А втім, шлях наш ніколи не був устелений квітами. Що ж, сподіватимемося, що й у цьому бою ми зуміємо вистояти. («Кінчався вересень 1941 року», Іван Сенченко)

• Ви кажете, що все вже минуло. Але скажіть, чому мертві не хочуть умирати в нашій памʼяті? Чому вони хочуть жити в наших спогадах, у нашій душі? Навіщо це їм? Яким насінням засівають вони ту пустелю, що лишається по них в нашому серці? Я стомився від безплідної любові… («Шенбрунн», Леонід Первомайський)

Коротенька збірка оповідань про звичайну людину. Тогочасно звичайну - революціонера, ударника, партійця. Якщо працювати, то найстаранніше; якщо палити ікони, то так, щоб жоден Бог не порятував їх; якщо за спільну справу, то й на батька можна настукати.

Чи не кожна історія розкриває певну боротьбу - нехай внутрішню, чи зовнішню:

▪️ Чоловік, що любить до нестями сина, зрештою обирає роботу.

▪️ Закоханий шахтар, перед яким прямо стоїть комбо - душевні терзання через об'єкт почуттів, змагання на роботі та негаразд з колегою.

▪️ Партизани, які вирішують помилувати зрадливого лікаря, але у висновку до нього ж і звертаються по допомогу.

▪️ Дівчина з новим пальто - це чи не моя улюблениця - все обростала гнітючими думками, що ту одіж вкрадуть, або ж на неї саму здійснять напад.
і т.д....

І є в тому всьому гіркота. І є в тому гарний фон-доповнення - як не романтика степового надвечір'я Донбасу, то собаки брешуть, а то й рипучий сніг під ногами переслідувача.

Деякі історії не зовсім зрозуміла, але взагалі сподобалося. Хвильовий - майстер несподіваних поворотів та гарних описів.

Рідкісна книжка викликає стільки протиріч. І тут таки доповню: нечасто творчість відомого письменника сприймається неоднозначно. Мушу зізнатися, що раніше не випадало нагоди почитати Хвильового, хоча про його трагічну долю я знаю. Як тут не дослідити, чому так сталося? А ні, ми ж вічно зайняті. Нарешті, задовольнив цікавість, поринувши у непросте читання. Із роздвоєними почуттями збіраю думки у купку, умисно не поцікавившись думками літературних критиків. Нехай буде як є: або я такий собі посередній читачик, або автор винятково самобутній і до його творчості не кожен знаходить підхід.

Оповідання про більшовика, який шляхом червоного терору ревно будує щастя, не кліпнувши оком виносить смертні вироки ворогам народу. А це тяжка боротьба, бо ворогів, скільки їх не стріляй, все прибуває. І, як можна здогадатися, йому доводиться зробити доленосний вибір, коли одним із запеклих ворогів виявляється його мати. Хвильовий описав безжальність ідейних людей, які не довіряють нікому, навіть найближчим соратникам. Я пригадую слова, знайомі з дитинства: "...нехай мене покарає сувора рука моїх товарищів!" Ось вони - ці самі слова в дії у творах письменника. На тих трьохстах сторінках сконцентровано стільки гнітючого смороду більшовизму, аж невільно й подумаєш: як при тому було не пустити собі кулю у голову?

Микола Хвильовий був одним із... Накачаний риторикою марксизму, перейнявшись ідеями рівності і братерства, від відгукнувся дією. Молодий максималіст, та ще й з літературними здібностями (я до того, що він міг підпасти під гіпнотичну дію полум'яних гасел) Микола з головою долучається до руйнації старого світу з перспективою вибудувати на його уламках "свой, новий мір". А дійсність-то виявилася іншою. Невігластво, порвавши кайдани, втратило береги. Прозріння, як важке похмілля. Важко уявити, як людина, від природи чесна, раптом усвідомлює, що він став частиною найтемнішої маси, якою керують невігласи, та ще й з менталітетом садистів. Який вихід для чесної людини? Це відчувається з кожною наступною сторінкою. Читач все глибше занурюється у морок. Ви знаєте, додатковий фактор, що сприяє поглибленню сумбурних почуттів - доволі недосконала мова автора. Вона доволі примітивна і водночас складна якоюсь шизофренічною філософією. Нагромадження неукраїнських слів, суржикових зворотів, калькування, повтор фраз аж до утворення штампів.

І все ж, він - частина історії, яку не можна забувати. У кого вистачить сили читати літературний спадок Миколи Хвильового, напевно вкоріниться переконання, що вся ота більшовиська республіка - то така..., величезна і безпросвітна. Варто було прочитати. Спробуйте!