Ми з Сашком щойно закрили останню сторінку "Гайбогу", і я вперше за довгий час дозволила собі поплакати над книжкою. Ця історія почалася для нас із тиші — тієї самої, що зустрів головний герой Степан у Благодатному, коли приїхав до бабусі й не знайшов там діда Петра. Знаєте, оце відчуття пустки, коли звичні літні посиденьки та розмови з людиною, яка здавалася тобі справжнім козаком, раптом обриваються. Для мого 11-річного сина це був вхід у дорослішання, а для мене — щемке нагадування про те, як важливо встигнути наговоритися з рідними. А далі нас затягнув Гайбог. Це магічне місце десь у херсонських плавнях, де замість спокою панує вічне служіння. Авторка так круто витягла на світло наших "південних" духів, що ми з Сашком відкривали їх як новий всесвіт. Шарпун, що закручує степові вітри, таємничий Загативода і, звісно, наші спільні фаворити — маленькі зелені Хухи. Це було схоже на повернення додому: ми вчилися називати своїх духів на ім’я, бо тільки так можна відчути себе справжнім господарем своєї землі. Сашка було не відірвати. Мальовка тут — окрема любов. Динамічні коміксові вставки тримали його в напрузі, а елементи горору (так, підлітки це обожнюють!) додавали історії справжності. Це не нудний підручник, це драйвова пригода, де герої — звичайні пацани, які просто роблять свій вибір. Для мене ця книжка стала історією про побратимство і про те, що магія прокидається лише там, де немає байдужості. У фіналі я відчула таке величезне полегшення, що сльози потекли самі собою. Бо поки є душі, готові присвятити себе боротьбі, добро залишатиметься сильнішим. Ми з сином тепер точно знаємо: ідентичність — це не слова в паспорті, це той самий "Гайбог" всередині нас, який ми маємо захищати. Якщо шукаєте щось, що можна прочитати разом із дитиною і потім ще довго обговорювати найважливіші речі — "Гайбог" Марти Мінбашиєвої саме про це.