Марія Маргуліс

Книжка на 6,5/10. Навколо цієї книги був такий ажіотаж, з тими боксами, такі гарні розпаковки всі знімали, але якщо брати по суті, чомусь після розпаковок дуже мало відгуків про саму книжку. І тепер я розумію чому, дуже класна ідея, але реалізовано не дуже, але так як це дебют авторки, то я очікую нових книжок авторки. По сюжету 5 чоловіків прокидаються в одній кімнаті, не знають як вони там опинились, в кімнаті нема дверей, а лиш великий стіл, стільці і вікно, ну наче мав би бути трилер, але ні, це трилером не буде, це скоріше психологічна проза. Наступна сюжетна лінія — перехід до історії хлопця, який знайшов своє кохання в університеті, і згодом про події АТО — читати про це досі щемко і важко, бо і зараз на кожному кроці скалічені люди війною, яка ще не закінчилась, і ми не знаємо, коли закінчиться. Але коли хлопець не пише дівчині і не дзвонить більше року, каже, що займався реабілітацією в тому ж місті, де вона живе, але не наважився написати, ну це якось так собі, а вона ще й така "ну ок, давай спілкуватись через рік твоєї мовчанки", виглядає як мильна опера, а не серйозний текст на важкі теми. Розв'язка про чоловіків в кімнаті — була очікуваною, і взагалі мене не здивувала, не викликала жодної емоції, але сама ідея цікава.

Книжка набагато краща за Кафе на краю світу. Історія показує, як ми постійно змінюємось і обмежуємо, після складних епізодів у житті.

Взяла маленьку книжулю, щоб вже закрити лютий. Книга української авторки, її дебютна книга.
Поки що, на жаль, я читала небагато українських авторів, але мені нічого не подобається 🥺

Ідея книги цікава - біла кімната, де пʼятеро чоловіків шукають відповіді, щоб вийти з неї. Також переплітається історія кохання, ця частина мені сподобалася.

Герої ніякі🤷🏻‍♀️ Ну і за 208 сторінок, де історія змінюється з одної на іншу було важко звикнути до них.

Фінал відкритий. І Слава Богу, авторка пояснює нам кінець, без цього я б взагалі нічого не зрозуміла. Дякую, їй звісно, але на мою думку, треба було написати так, щоб читач сам до цього дійшов.

Динаміки тут майже немає, якихось деталей і розкриття також. Тому історія не моя😔

Гарна книга, думала що брала трилер, але на якість не повпливало, під кінець ще й пустила сльозу, сюжет під кінець починаєш розгадувати, але книга гарна, і любовна лінія змусила переживати, тож читала книгу залпом

Маю перші 10 сторінок. Розгін непоганий. Далі трансмісія починає ковзати асфальтом, і доводиться викликати бабцю.

На моїй пам'яті - один з найцікавіших дебютів останніх років. Я прямо впевнена, що книгу чекає доля якоїсь з книжок Павлюка, які все купують і купують, читають і читають. Це і київський текст, в якому всі локації впізнаються, і загадка/пастка, з якої треба вийти герою, і відчуття ностальгії по всім сезонам року одразу. Хороша історія, дуже хороша

Спонсор персонажів — ПрАТ "Київський картонно-паперовий комбінат" за підтримки чату джі-пі-ті.

Якщо вихователька дитячого садочку натягне на одну руку червону шкарпеточку, а на другу — зелену, і почне ними розповідати діткам історію про зустріч звіряток у зимовому лісі, а ви раптом заглянете на цей перфоманс, то отримаєте на порядок більше кольорів та емоцій, ніж коли вас важка доля спонукає прочитати цей твір.

Це було дуже, дуже погано в усіх сенсах. Пласкі картонки замість героїв, натужно-вимучені діалоги замість живої розмови, дирява структура, в якій Головний Твіст™ вгадується буквально в першому ж розділі, на сторінках 10-12. А також деталі, які начебто мали працювати на глибину твору, насправді нікуди не ведуть і нічим не закінчуються, і якщо вирізати половину їх в перших розділах, це абсолютно нічого не змінить в останніх.

Найгірше, що авторка обрала форму сюжетного руху через діалоги, а враження, що писав їх чат джі-пі-ті, тому все, що відбувається і що відчувають герої, буквально проговорюється штучними неприродніми конструкціями. А якщо ви раптом не зрозуміли, що мали б відчути, то вам повторять це через пару речень ще раз. Коротше, "В очікуванні Годо" не вийшло.

Наступне найгірше, що це подається як трилер, але це нагла кричуща брехня. З таким самим успіхом можна назвати трилогію Голлі Блек "Народ повітря" документальним історично-фольклорним дослідженням. Або казку "Рукавичка" — посібником по архітектурному дизайну. Це спроба в високополичну психологічну прозу з мораллю "пристібай пасок безпеки", але (див. кінець абзацу вище).

І останнє, також погане: сильно хочеться подивиться в чесні очі редакторів, які пропустили:
⏺"майорить стеля"
⏺"погляд вразив інтенсивністю"
⏺"твої зелені очі проштрикнули мене в саме серце"
⏺тощо, тощо, тощо.

Я реально не знайшла, за що б тут можна було накинути хоча б одну зірочку. Єдина перевага книги — це її розмір. В сенсі, що дарма витрачається не надто багато часу.

Категорично й наполегливо #Дафа_не_радить

В мене на каналі ви можете знайти фото із стікерами (їх прям рясно). Жовтий стікер — натужні діалоги, помаранчевий — недолугі словесні або мотиваційні конструкції. Але в якійсь момент жовті стікери в мене закінчилися, тож позначено не все.