Не питайте, чого я, вивчивши курс української літератури в інституті, вирішила, що така яскрава та красива книга має складатися зі світлих і святкових творів. Хто зна. Я, мабуть, подумала, що знайдені нові твори та нові імена. Так і є. Знайдені. Але українська великодня класика — це насамперед про знедолених, ображених, нещасних. Про сподівання... Не дарма ж ще у 20-му столітті актуальним залишалося гасло "Христос воскрес. Воскресне Україна". Тому — будьте готові до сліз.
Про що? Про події, що відбувалися на Великдень з різними людьми. Розчулитися ви зможете вже читаючи передмову, вона написана дуже натхненно. А потім ідуть оповідання, поезії, вірші, новели... Хочу наголосити, що тут дуже гарно прослідковується розвиток української літератури. Бо, не дивлячись на нібито схожість сюжетів, ми бачимо зростання художнього рівня, удосконалення літературної майстерності, удосконалення засобів, прийомів, образів. Це дуже пізнавальне читання. Але не радісне.
"Крізь весняні шуми рік і лісів, крізь гамір торговиці світової, крізь невгаваючий рев ненажерливості людської і злоби — чую тебе, свята та велика молитва нашого безталанного народу
Помилуй нас!" (Богдан Лепкий)
То ж, читаючи збірку, ви доторкнетеся та зможете поспівчувати горю різного штибу — сиротам-дітям, сиротам-батькам, переселенцям, селянам, містянам, шахтарям, ув'язненим, тваринам... Список можу продовжувати. Але інколи ви зможете перевести подих, читаючи дитячі спогади письменників про святкування Великодня, стати ближчими до вегетаріанства (пам'ятаю, як я вперше ще у 90-ті прочитала цей твір Коцюбинського!), порозмірковувати про кохання завдяки Олені Пчілці та Валер'яну Підмогильному.
Але провідною темою залишається людське горе, здається ці твори волають до нас: "Допомагай! Пам'ятай! Дій!" В Україні Великдень — це не про свято, це про боротьбу.