Максим Беспалов

Ця книга справила на мене дуже сильне враження. Вона не схожа на звичайну документальну історію — читається легко, але залишає багато тем для роздумів. Автор розповідає про маловідомий шматок історії, коли українці працювали на острові Шпіцберген у нелюдських умовах, видобуваючи вугілля на фоні холоду, ведмедів і радянської ідеології.

Мене здивувало, наскільки цікаво описані не лише факти, а й життя звичайних людей — з їхніми мріями, страхами, буденністю й надіями. Тут і про героїзм, і про абсурд системи, і про сувору природу, яка не прощає помилок.

Це суміш репортажу, історії та людських доль, яка показує, що комунізм дістався навіть до краю світу. Дуже раджу всім, хто цікавиться історією України, особливо такою, про яку майже ніхто не говорить.

У пошуках Єви — розслідування крізь роки, на яке автора чи то надихнув, чи то підштовхнув надпис на могилі в далекій Пенсильванії, на цвинтарі міста, якого вже немає. Історія родини Ориняків, в тому числі Єви і Марії Ориняк, імена яких збереглися на могильному камені в місті Централія. Автор детально описує всі свої пошуки : і в інтернеті: в архівах, соцмережах, і наживо — в карпатських селах, архівах. Описує зустрічі і листування з ймовірними родичами розшукуваних героїв оповіді. Ця частина була мені дуже цікава: і факти, які зміг знайти автор, і версії, які він будував, і давні фото і листи.І переплетіння тих вже далеких часів з нашими : ПСВ і наша війна, іспанка і ковід, трудова еміграція і біженство. Історія немов ходить по колу🥺. Щоправда, розповіді про ковідні часи мені було забагато. Можливо тому, що досвід мешканця великого міста і мандрівника дуже відрізняється від досвіду мешканця маленького містечка, де ніякий ковід не завадив посадити — викопати городи, давати лад садкам, врожаям і господарству🤭. Можливо, як фіксація цього історичного проміжку — це потрібно, щоб не забулось у вирі подій, але мені було нудно.От за пошукову частину і історію Єви — родини Ориняків автору дуже вдячна🥰, можливо це нарешті підштовхне мене записати історії з життя родини.

"Український Шпіцберген" або радше "Український Шпіцберген, який так і не відбувся" - книга яку я проковтнула за вечір.

Тут усе як я люблю — північ, природа, трішки людей та їх історій. Фокус саме на житті українців, від часів розквіту російської присутності на острові і до сьогодні. Дуже сильно відчувалось, що книга написана у 2016, і мені було б страшенно цікаво дізнатись, як змінилось життя того ж Баренцбургу з початком війни, бо на героїв версії 2016 року я була прям зла!

Але про все за порядком.
Хто не знає, в Північному Льодовитому океані є архіпелаг, який з нідерланської мови перекладається як "гострі гори" (Шпіцберген), а з норвезької - "холодні береги" (Свальбард). І це найкраща характеристика островам з погляду географії.

А от суб'єктивна оцінка майже всіх людей, від яких я чула відгуки про Свальбард, звучить однаково - це місце якоїсь магічної енергетики, і воно закохує в себе майже всіх, хто там побував. Ось і автор цієї книги, Максим Беспалов, не став виключенням, бо майже кожний рядок пронизаний любов'ю і бажанням повернутися у світ Крижаної Королеви.

Тут і про мультикультурну столицю Лонг'їр. І про Баренцбург, місто досі існуючого совка, що належить рос.корпорації "Арктикуголь". А ще, про прикольні традиції та побут:
- свято зустрічі сонця після полярної ночі (а ще тут буває день в кінці вересня коли за добу можна двічі спостерігати захід сонця)
- тут не можна, а ні ховати померлих, а ні народжувати дітей
- є місячна норма алкоголю на душу населення і видають алкоголь тільки по талонах (для всіх національностей)
- снігоходи замість машин
- двері домівок завжди відчинені
- вогнепальна зброя у всіх, і її можна легко взяти в оренду.

А ще про Природу. Про тундру і ломикамінь, про крячок та білих ведмедів, про песців, оленів та тюленів.
Про відношення місцевих до полярної ночі (найбільш романтичний і затишний час) і полярного дня (неприємний та виснажливий період).
А ще про гору Піраміду, про Сховище судного дня та український чорнозем.

Тому просто одне слово: "Раджу!"

книжка про шлях,
який існує лише вперед і вгору.
про дорогу,
яка дає і забирає, наповнює і переповнює.
про людей,
яких зустрічаємо і втрачаємо,
яких любимо та від яких намагаємося втекти.
про пошуки сенсу, себе, своїх.
про все найкраще, що з нами стається, коли ми встаємо з ліжка.
ця книжка про саме життя,
але на шляху до Сантьяґо.

*обережно! вона може надихнути вас спакувати рюкзак і пройти Каміно*

Якщо ви колись цікавились історією Ірландію, то могли помітити як багато спільного ми маємо. Хоча в цій книзі не надто багато про історію Ірландії, але після її прочитання вам точно захочеться дізнатись про неї.
Автор ненав’язливо знайомить читача з країною, через природу, людей пабах, через протистояння католиків та протестантів.
Максим Беспалов мандрує не лише популярними туристичними маршрутами, а намагається проникнути та показати іншу сторону Ірландії, та яка лише для місцевих.
Мені сподобався легкий та неперевантаженими фактами стиль автора.
Я мрію потрапити в Ірландії, побачити на власні очі безкрайнє смарагдове море, побачити чисельні пасовиська овець та подихати пронизливим морським повітрям.

Місце про яке я нічого не чула, тому вирішила прочитати. Попереджаю, багато радянського, але така там вже реальність. Автор пише цікаво і корисно

З цієї книги почалось моє захоплення книжковими подорожами та автором. І самій захотілось сходити в цей шлях. Тут написано про просте і життєве.

Мої очікування від цієї книжки були інші. Я не сумнівалась в тому, що це нонфікшн. Однак думала, що він буде більше стосуватися родини української сімʼї Ориняк, яка була змушена на початку 20 століття емігрувати до Америки.
⠀
І тут таки справді про них є, але зрештою — це більше про пошук Максима, про його дослідження та про те, який це вплив зробило на нього. І це також книга про теперішнє — про коронавірус, повномасштабну війну (навіть більше про це, ніж про Ориняків).
⠀
Що треба знати про книгу перед початок прочитання:
🔸це документальна книжка, нонфікшн, дослідження автора;
🔸це книга-рефлексія автора, де він багато розмірковує про сучасні події: коронавірус, війну, циклічність історії.
🔸це книга, в якій перемішався нонфікшн та художні вставки (але все ж таки більше першого).
⠀
Автор намагається зрозуміти, чому на початку 20 століття люди переживали «іспанку», а вже в 21 столітті стикнулись із коронавірусом; чому в 20 столітті були війни і вони починаються в 21 столітті; чому тоді люди мусили тікати до Америки і тікають за кордон зараз. Досліджуючи ці питання на основі одного покоління родини, він ніби й сам проживає це все, адже історія повторюється просто на його очах.
⠀
Ця книга написана від першого обличчя і навіть трішки сприймається, як щоденник. Тут перемішані події з минулого та теперішнього; власні міркування автора про нинішнє життя і рефлексія про те, що було років сто тому; архівні дані та спілкування з живими представниками Ориняків; нотатки з подорожей та листи й коментарі його друзів. Може здатися, що книга хаотична, однак насправді в ній все вдало поєдналось в одну оповідь.
⠀
З того що не дуже сподобалось: було багато членів родини Ориняків і я плуталась в тому, хто є хто кому. І також інколи автор відходив від теми цієї родини й вдався у роздуми про інше.
⠀
Але зрештою — книга точно варта уваги. І такий формат подачі — мені сподобався.

Шпіцберген або ж Свальбард - це норвезький архіпелаг в Північному Льодовитому океані з єдиним населеним островом де живе всього близько 4000 людей.

Норвежців у порівнянні з загальним населенням не так багато. Більшість складають росіяни котрі оселилися в шахтарських селищах. І, до речі, саме видобуток вугілля довгі роки був основним видом доходів для людей. І переважну більшість вахтовиків в російських копальнях займають українців Донбасу.

Перейду до вражень, бо так і реферат не далеко написати)

Мені місцями було боляче читати. Адже люди котрі там трохи далекі від нашої реальності. Вони живуть там роками не вникаючи особливо що робиться на материку. Так в інтерв’ю з чоловіками українцями можна почути неоднозначні думки що до російсько-українських відносин. Адже великий вплив на архіпелазі має росія, і ті новини, котрі транслюються там, перероблені так,щоб було зручно.

В цілому дуже сподобався дух маленького безлюдного вважай острова. Як розповідав автор,вийшовши на вулицю то велика розкіш зустріти когось. Деякі люди побачивши туристів аж біжать на зустріч щоь поговорити, адже втомилися від усамітнення.

Щось в цьому житті таки є. Це окрема бульбашка де є своє життя,вже свої сталі справи. Де кожен знає де цого місце і покликання.

Я б наврядче змогла б там жити. Але відвідати як турист-із задоволенням.

Справжня Ірландія — за межами міст, вона в природі, красі, спокої, медитації. У райдузі, що з’являється на небі десять разів на день, після кожного дощу.

Це моя друга книга від Максима Беспалова, я виділила безліч цитат і цікавих моментів, у ній живого місця не лишилось від маркерів, олівця і стікерів 🤣

Дуже класний нонфік про країну зеленого трилисника, легенд та пабів, чарівливої природи та стін, що розділяють міста навпіл...

Насправді до того як почати читати цю книгу я знала про природу Ірландії, паби, кельтську міфологію, але дуже мало уявлення мала про історію цієї країни, яка розгорталась протягом століть.

"Доля подарувала цьому острову божественну красу й пекельне горе" — ця цитата автора неймовірно точно описує події в історії країни. Там відбувалось дуже багато кровопролиття, болю, жаху і втрат, деякі події відгукувались в моєму серці паралелями із сучасною ситуацією в нашій країні.

Колись я дуже мріяла потрапити на цей смарагдовий острів, зараз ця мрія все ще актуальна, але якщо раніше вабили міста, то тепер — природа та історичні пам'ятки: "Ірландія живе в обвалених стінах покинутих фортець середньовічних феодалів і товаришує з протягами та привидами минулого".

Чи варто ще раз казати, що книга мені сподобалась? Ну добре, дуже й дуже сподобалась, адже в ній є все, що потрібно для класного нонфіку про країну лепреконів — історія, сучасність, природа, пригоди, міста, філософія місцевих, паби, гумор і найголовніше, автор зміг передати все що побачив, почув і відчув так, що наче я була там з ним.

Щира рекомендація 🤌

Що таке взагалі Каміно? Я вперше почула це слово, коли побачила цю книгу. Каміно - це шлях святого Якова, але й про нього я не чула раніше. А це дуже відома паломницька дорога до могили апостола Якова у іспанському місті Сантьяго-де-Компостела. Наразі цей шлях не лише про віру чи про Бога, але й про туризм. Пройти шлях святого Якова прагнуть не тільки віруючі, але й звичайні туристи, які люблять ходити пішки, які прагнуть нових знань, знайомств і хочуть насолоджуватися природою. Довжина Каміно - понад 800 кілометрів.
⠀
Зараз шлях покращено, адже тут є багато притулків для пілігримів, де можна відпочити, випити каву чи вино, з’їсти щось смачне, щоб із настанням ранку знову вирушити в мандрівку. Каміно має величезну історію і дорога зберігає всі ці спогади у вигляді споруд, людей, які живуть у маленьких селах на шляху, дерев і кожного камінчика, на який ступала нога пілігрима ще в 9 столітті.
⠀
Автор Максим Беспалов понад десять разів проходив шлях святого Якова. Тож він дуже добре знає, що це за мандрівка і які емоції вона подарує кожному, хто все ж таки вирушить у неї.
⠀
У своїй книзі він розповідає про один із своїх шляхів, який почався відразу після того, як Іспанія почала послаблювати кордони після коронавірусу й шлях святого Якова став відкритим для паломників. Ця дорога постійно кликала Максима й він повертався, й повертався і проходив її знову й знову.
⠀
У книзі автор розмірковує про свої відчуття, які в нього виникають під час проходження, про людей, з якими доводиться зустрітися, про природу, про споруди, про те, що взагалі таке це Каміно і чому люди постійно повертаються і хочуть повторити шлях?
⠀
Поряд із роздумами автора є історії людей, з якими він спілкувався під час проходження шляху, а також багато цікавих історичних фактів про сам шлях, легенд та міфів, якими оповита дорога.

Якщо ви раптом не знаєте яку книжку поставити між "Кобзарем" та "Чорнобилем " на полицю - беріть цю.
⠀
Скажу чесно - було боляче. Моментами плакала від того, скільки ми всі разом пройшли, а потім, які ми: класні, сильні, згуртовані попри все.
⠀
Для себе зрозуміла, що війна породила не тільки біль та смерть, але й потужну сучасну літературу. Її потрібно писати, видавати, купляти, читати і популяризувати.
⠀
"Війну 2022" читати важко. Вона, як глибока рана: досі є і болить.
⠀
Це книжка моя щира рекомендація. Вона - база. Її хочеться процитувати всю.
⠀
Вам не обов'язково читати її зараз. Можна дати собі час і поки відкласти її на полицю до моменту, коли стане трохи легше сприймати війну і цей світ загалом.
⠀
А поки цитати:
⠀
*"Ці дні війни - наче нове літочислення. Час тепер має чіткий відлік з нуля. Точніше, з 4:30 24 лютого. Все, що було до - далека казка. Все, що попереду - невідома невідомість. Важливо - ця мить, що зараз, і безпека".
⠀
*" Моя улюблена наливка тепер м'ятна, на основі корвалдину. Як заморожений конфлікт, є заморожена любов. За ці дні ми позаморожували стосунки з багатьма, з ким через дрібниці були посварені, й писали "як ти?"родичам, з якими спілкувалися лише на свята"
⠀
*"Якось ми з двома подругами, ветеранами війни, пили пиво у мене вдома. "Лікую зараз спину ,- буденно поділилася одна. - Усе думаю, чи наважуся нарешті народити дитину чи доведеться знову вдягати бронежилет .."Ми всі відчували одне й те саме".
⠀
* "І коротка фраза знайомим голосом по той бік слухавки :"Почалося".
⠀