Максим Беспалов

Мої очікування від цієї книжки були інші. Я не сумнівалась в тому, що це нонфікшн. Однак думала, що він буде більше стосуватися родини української сімʼї Ориняк, яка була змушена на початку 20 століття емігрувати до Америки.
⠀
І тут таки справді про них є, але зрештою — це більше про пошук Максима, про його дослідження та про те, який це вплив зробило на нього. І це також книга про теперішнє — про коронавірус, повномасштабну війну (навіть більше про це, ніж про Ориняків).
⠀
Що треба знати про книгу перед початок прочитання:
🔸це документальна книжка, нонфікшн, дослідження автора;
🔸це книга-рефлексія автора, де він багато розмірковує про сучасні події: коронавірус, війну, циклічність історії.
🔸це книга, в якій перемішався нонфікшн та художні вставки (але все ж таки більше першого).
⠀
Автор намагається зрозуміти, чому на початку 20 століття люди переживали «іспанку», а вже в 21 столітті стикнулись із коронавірусом; чому в 20 столітті були війни і вони починаються в 21 столітті; чому тоді люди мусили тікати до Америки і тікають за кордон зараз. Досліджуючи ці питання на основі одного покоління родини, він ніби й сам проживає це все, адже історія повторюється просто на його очах.
⠀
Ця книга написана від першого обличчя і навіть трішки сприймається, як щоденник. Тут перемішані події з минулого та теперішнього; власні міркування автора про нинішнє життя і рефлексія про те, що було років сто тому; архівні дані та спілкування з живими представниками Ориняків; нотатки з подорожей та листи й коментарі його друзів. Може здатися, що книга хаотична, однак насправді в ній все вдало поєдналось в одну оповідь.
⠀
З того що не дуже сподобалось: було багато членів родини Ориняків і я плуталась в тому, хто є хто кому. І також інколи автор відходив від теми цієї родини й вдався у роздуми про інше.
⠀
Але зрештою — книга точно варта уваги. І такий формат подачі — мені сподобався.

Шпіцберген або ж Свальбард - це норвезький архіпелаг в Північному Льодовитому океані з єдиним населеним островом де живе всього близько 4000 людей.

Норвежців у порівнянні з загальним населенням не так багато. Більшість складають росіяни котрі оселилися в шахтарських селищах. І, до речі, саме видобуток вугілля довгі роки був основним видом доходів для людей. І переважну більшість вахтовиків в російських копальнях займають українців Донбасу.

Перейду до вражень, бо так і реферат не далеко написати)

Мені місцями було боляче читати. Адже люди котрі там трохи далекі від нашої реальності. Вони живуть там роками не вникаючи особливо що робиться на материку. Так в інтерв’ю з чоловіками українцями можна почути неоднозначні думки що до російсько-українських відносин. Адже великий вплив на архіпелазі має росія, і ті новини, котрі транслюються там, перероблені так,щоб було зручно.

В цілому дуже сподобався дух маленького безлюдного вважай острова. Як розповідав автор,вийшовши на вулицю то велика розкіш зустріти когось. Деякі люди побачивши туристів аж біжать на зустріч щоь поговорити, адже втомилися від усамітнення.

Щось в цьому житті таки є. Це окрема бульбашка де є своє життя,вже свої сталі справи. Де кожен знає де цого місце і покликання.

Я б наврядче змогла б там жити. Але відвідати як турист-із задоволенням.

Справжня Ірландія — за межами міст, вона в природі, красі, спокої, медитації. У райдузі, що з’являється на небі десять разів на день, після кожного дощу.

Це моя друга книга від Максима Беспалова, я виділила безліч цитат і цікавих моментів, у ній живого місця не лишилось від маркерів, олівця і стікерів 🤣

Дуже класний нонфік про країну зеленого трилисника, легенд та пабів, чарівливої природи та стін, що розділяють міста навпіл...

Насправді до того як почати читати цю книгу я знала про природу Ірландії, паби, кельтську міфологію, але дуже мало уявлення мала про історію цієї країни, яка розгорталась протягом століть.

"Доля подарувала цьому острову божественну красу й пекельне горе" — ця цитата автора неймовірно точно описує події в історії країни. Там відбувалось дуже багато кровопролиття, болю, жаху і втрат, деякі події відгукувались в моєму серці паралелями із сучасною ситуацією в нашій країні.

Колись я дуже мріяла потрапити на цей смарагдовий острів, зараз ця мрія все ще актуальна, але якщо раніше вабили міста, то тепер — природа та історичні пам'ятки: "Ірландія живе в обвалених стінах покинутих фортець середньовічних феодалів і товаришує з протягами та привидами минулого".

Чи варто ще раз казати, що книга мені сподобалась? Ну добре, дуже й дуже сподобалась, адже в ній є все, що потрібно для класного нонфіку про країну лепреконів — історія, сучасність, природа, пригоди, міста, філософія місцевих, паби, гумор і найголовніше, автор зміг передати все що побачив, почув і відчув так, що наче я була там з ним.

Щира рекомендація 🤌

Що таке взагалі Каміно? Я вперше почула це слово, коли побачила цю книгу. Каміно - це шлях святого Якова, але й про нього я не чула раніше. А це дуже відома паломницька дорога до могили апостола Якова у іспанському місті Сантьяго-де-Компостела. Наразі цей шлях не лише про віру чи про Бога, але й про туризм. Пройти шлях святого Якова прагнуть не тільки віруючі, але й звичайні туристи, які люблять ходити пішки, які прагнуть нових знань, знайомств і хочуть насолоджуватися природою. Довжина Каміно - понад 800 кілометрів.
⠀
Зараз шлях покращено, адже тут є багато притулків для пілігримів, де можна відпочити, випити каву чи вино, з’їсти щось смачне, щоб із настанням ранку знову вирушити в мандрівку. Каміно має величезну історію і дорога зберігає всі ці спогади у вигляді споруд, людей, які живуть у маленьких селах на шляху, дерев і кожного камінчика, на який ступала нога пілігрима ще в 9 столітті.
⠀
Автор Максим Беспалов понад десять разів проходив шлях святого Якова. Тож він дуже добре знає, що це за мандрівка і які емоції вона подарує кожному, хто все ж таки вирушить у неї.
⠀
У своїй книзі він розповідає про один із своїх шляхів, який почався відразу після того, як Іспанія почала послаблювати кордони після коронавірусу й шлях святого Якова став відкритим для паломників. Ця дорога постійно кликала Максима й він повертався, й повертався і проходив її знову й знову.
⠀
У книзі автор розмірковує про свої відчуття, які в нього виникають під час проходження, про людей, з якими доводиться зустрітися, про природу, про споруди, про те, що взагалі таке це Каміно і чому люди постійно повертаються і хочуть повторити шлях?
⠀
Поряд із роздумами автора є історії людей, з якими він спілкувався під час проходження шляху, а також багато цікавих історичних фактів про сам шлях, легенд та міфів, якими оповита дорога.

Якщо ви раптом не знаєте яку книжку поставити між "Кобзарем" та "Чорнобилем " на полицю - беріть цю.
⠀
Скажу чесно - було боляче. Моментами плакала від того, скільки ми всі разом пройшли, а потім, які ми: класні, сильні, згуртовані попри все.
⠀
Для себе зрозуміла, що війна породила не тільки біль та смерть, але й потужну сучасну літературу. Її потрібно писати, видавати, купляти, читати і популяризувати.
⠀
"Війну 2022" читати важко. Вона, як глибока рана: досі є і болить.
⠀
Це книжка моя щира рекомендація. Вона - база. Її хочеться процитувати всю.
⠀
Вам не обов'язково читати її зараз. Можна дати собі час і поки відкласти її на полицю до моменту, коли стане трохи легше сприймати війну і цей світ загалом.
⠀
А поки цитати:
⠀
*"Ці дні війни - наче нове літочислення. Час тепер має чіткий відлік з нуля. Точніше, з 4:30 24 лютого. Все, що було до - далека казка. Все, що попереду - невідома невідомість. Важливо - ця мить, що зараз, і безпека".
⠀
*" Моя улюблена наливка тепер м'ятна, на основі корвалдину. Як заморожений конфлікт, є заморожена любов. За ці дні ми позаморожували стосунки з багатьма, з ким через дрібниці були посварені, й писали "як ти?"родичам, з якими спілкувалися лише на свята"
⠀
*"Якось ми з двома подругами, ветеранами війни, пили пиво у мене вдома. "Лікую зараз спину ,- буденно поділилася одна. - Усе думаю, чи наважуся нарешті народити дитину чи доведеться знову вдягати бронежилет .."Ми всі відчували одне й те саме".
⠀
* "І коротка фраза знайомим голосом по той бік слухавки :"Почалося".
⠀

"Що таке щастя? Це удача опинитися в потрібний час у потрібному місці. Це талант поєднувати потреби з можливостями та обставинами. І нарешті, це здатність усвідомлювати себе щасливим більш ніж на одну секунду"

Знаєте, мені не часто трапляються такі книги, які одночасно хочеться читати залпом і в той же час смакувати, але ця саме така.

Для тих, хто не знає, Каміно або Шлях Святого Якова — це паломницький шлях, який долають тисячі й тисячі людей з усього світу.
Він може починатися з різних місць, але завжди сходиться в одній точці, як промінці на мушлі гребінця (який став символом Каміно).

Але стоп, агностики та атеїсти, книга не про релігію, вона про шлях та людей, які на нього вирушають, про їх історії, злети і падіння... Про те, що для когось потрапити в цю пригоду означало втратити все і врешті звільнитись.

Я не буду переказувати вам історії та розповідати про людей, що за ними стоять, їх треба читати і смакувати.
Відверто кажучи, мене зачепили не всі, але були й пронизливо прекрасні і пекуче болючі.

Мені сподобались роздуми автора щодо вічних істин і звичайних речей (як от рюкзак) та його гумор навіть в простому, ця подорож виявилась цікавою і знаєте, я б хотіла пройти цим шляхом, побачити вживу ті шляхи, доріжки, маленькі кафе, відчути морський бриз і солоний смак вітру, а ще терпкий аромат вина, те як лямки рюкзака тиснуть плечі і як ноги наливаються втомою...
Можливо колись...
Але я безперечно радію, що змогла подумки долучитись до цієї пригоди.

Чи раджу читати Найкращу книжку про Каміно?
Знаєте, не буду вас запевняти в тому, що вона вам необхідна, але якщо колись ви захочете відчути чи бодай спробувати, беріть і ця книга проведе вас довгою дорогою, яка ніколи не закінчується.

"Усе найкраще відбувається після того, як ти встав з ліжка."
Жодна книжка і жоден фільм не зможе передати відчуття у подорожі, проте цій майже вдалося...
Я нічого не знала про Шлях святого Якова до цієї книжки, а тепер я маю ще одну мрію, що коли-небудь мої ноги приведуть мене до собору в Сантьяґо-де-Компостела і я пройду свій Каміно....