«Метод дзен» - друга частина серії іронічних детективів про Ксенку Сороку. У ній дівчина береться розслідувати вбивство молодої художниці, у якому звинувачують колегу Ксенки. Драматизму додає ще й те, що сам чоловік упевнений: злочин скоїв він, хоча нічого не пам’ятає про ніч, коли це трапилося. Ксенка знову у своєму репертуарі: вона з ентузіазмом береться шукати справжнього вбивцю, часто потрапляючи в комічні ситуації. Але це виглядає так мило і безпосередньо, що не може не заворожувати читача. Ну, принаймні такого, як я. Мені дуже імпонує щирість і простота головної персонажки. Детективна лінія, як на мене, виявилась трішки слабенькою. Мене дивувало, як поліція й суспільство могли ігнорувати систематичні напади на дівчат, спроби вбивства, які відбувались, наче за розкладом. І тільки друг Ксенки, перебуваючи взагалі в іншому місті, зміг пов’язати між собою ці замахи й знайти про них інформацію в інтернеті. І тут я дивувалась протягом усього твору: як же це так, що про замахи на вбивства пишуть в інтернеті, а мешканці містечка проживають собі спокійно свої найкращі життя, наче нічого й не відбувається. Ось це дуже дисонувало. Загалом іронічний стиль авторів і колоритні персонажі мені сподобались набагато більше, ніж детективна складова. Окремі епізоди були настільки гіперболізовані, що хотілось запитати: «Що це взагалі таке щойно було?» Наприклад, ситуація з маніяком, якого Ксенка намагалась виманити «на живця» й привести просто до поліційного відділку. Але завдяки таким гіперболам автори й досягали ефекту комічності. Щиро кажучи, не дуже зрозуміла, до чого в цій історії медитація й гадання по книжці. Звісно, у сюжеті це мотивовано, але, як на мене, весь той дзен (ще би розуміти до пуття, що воно таке 😁) був зайвим. Якщо для жарту, розрядки атмосфери й театрального антуражу, тоді все зрозуміло)) Ну, я би принаймні так відповіла на своє питання. «Королева драми» мені сподобалась трохи більше. А щодо «Методу дзен», то, як і перша частина, це доволі непоганий твір свого жанру. Іронію я люблю. Самоіронію – обожнюю.

Це легкий іронічний детектив, перша частина серії повістей про Ксеню Сороку. Враховуючи всі особливості жанру, твір мені сподобався, і прочитала його дуже швидко. Книжка має підзаголовок - "театральний детектив". Окремі епізоди викликали в мене усмішку, окремі - сум (але не сльози), окремі - обурення щодо поведінки персонажів. Загалом, усе, як у детективах цього жанру. Я багато чому не повірила, наприклад, тому, як легко знайшла Ксеня важливий речовий доказ у справі (так ніби вбивця навмисне для неї його залишив, хоч міг би просто викинути). Так і не зрозуміла, чому охоронець не сказав правди поліції. Але твір настільки легкий і несерйозний, що, якби я почала ретельно виписувати всі сюжетні лакуни й нелогічності, то дивною виглядала б я, а не автори 😅 (так, авторів двоє, про це йдеться у післямові). Загалом, мені сподобалось, що жертва у творі - настільки неприємний тип, що його навіть не шкода. Ну, а розслідувати цю справу Ксеня взялася лише тому, що виявилась до неї опосередковано причетною і підозрювала, ніби її хочуть підставити. У творі, попри невеликий обсяг і розважальний характер, порушені й серйозні проблеми. Скажімо, корупції, цькування працівників, підлабузництва (щодо людей, схильних до останнього, письменники вживають шикарний неологізм - попу-лизатори). Сподобався мені і фінал детективу. Якогось вав-ефекту від розкриття імені й мотиву злочинця не було, зате я дуже рада, що Ксеня наприкінці вчинила по совісті, а не по справедливості. До речі, ця дівчина мені сподобалася. Вона проста, щира, наполеглива. І чомусь мені здається, що в наступних книжках серії вона ще перетнеться з красунчиком лікарем 🤭