Крістін Арноті

Найсумніше у цій книжці те, що українці добре зрозуміють головну героїню.

"Мені п'ятнадцять років, і я не хочу помирати". Тут можна підставити будь-який вік, бо ніхто не хоче вмирати від бомбардувань. Головна героїня якраз п'ятнадцятирічна, і описує своє виживання у підвалі власного будинку. Це Будапешт, за місто воюють німці і радянці. Підривають мости, скидають бомби на будинки. Небезпека бомбардувань, дефіцит їжі і води, і постійний страх. Чужі люди стають родиною - і хтось ризикує життям, щоб знайти ліки чи продукти для всіх.

Книжка спогадів молодої дівчини абсолютно відверта і сповнена емоцій. Вона не намагається показати себе сміливішою, ніж була насправді. 15 років... Період першого кохання, формування власної ідентичності, навчання. Це має бути прекрасним щасливим віком, але не під час війни. Під час війни юна дівчина менш за все хоче звертати увагу на свою красу і вік. Зате тонко помічає погляди і вчинки оточуючих.

"Не таке-то воно легке, життя" - це продовження біографії Крістін. Її сім'я наважується перетнути кордон, але шлях на свободу виявляється нелегким. Та і життя в еміграції теж.

"У ті часи я ще не знала, що людина, що зветься "біженець", неодмінно мусить бути для розбещеного європейського суспільства циркачем, блазнем, бідолахою, який силкується в чомусь переконати, щось довести, стати наївним вуличним торговцем, котрий запевняє, що його товар - якісний, хоча його запевнення слухають краєчком вуха".

Надто ж, якщо няня стверджує, що хоче стати письменницею, і має чудову класичну освіту. А вимагається всього лиш важко працювати і тішити его роботодавців. Про шлях до мрії, шлюб, що приніс ще додаткових проблем, і пошук свого місця у новому світі. Здавалося б, скільки років пройшло, а ми так прекрасно розуміємо емоції Крістін. На жаль