Крістін Арноті

Складна книжка… Коли я вперше побачила цю книжку, мене привернула сама назва. Вона звучала настільки гостро і чесно, що здалося, ніби ці слова могли злетіти з уст будь-якої української дівчини, яка зараз ховається в підвалі під звуки вибухів. Досвід, який довелося здобути і мені… Війна стала частиною нашого життя, і, напевно, тому мені захотілося дізнатися, як це було для інших. Як це — бути підлітком, коли світ навколо руйнується?

Книжка складається з двох частин"Мені п'ятнадцять років, і я не хочу помирати" та "Не таке-то воно легке життя", і разом вони справляють потужне емоційне враження, особливо в сучасному контексті. Їхня тематика — війна, виживання і відновлення після трагедії.

Перша частина "Мені п’ятнадцять років, і я не хочу помирати" переносить нас у зруйнований війною Будапешт 1944–1945 років. Це історія Крістіан, яка підлітком стикається з облогою, голодом і постійною загрозою смерті. Мене особисто вразила безпосередність і щирість оповіді. У простих, але пронизливих описах юної Крістіан звучить біль втрати, страх і водночас надія. Її мрії про свободу й майбутнє змушують задуматися, скільки таких "Крістіан" сьогодні живуть у містах і селах України, зруйнованих війною.

Друга частина "Не таке-то воно легке життя", дарує надію всім нам, адже будь яка війна має закінчення. І одночасно, ще більше зворушує своєю відвертістю. Це книга про післявоєнний період, коли сім’я Крістіан намагається знайти нове життя у Франції. Тут на перший план виходить тема вимушеного переселення, яку сьогодні також переживають мільйони українців, що втекли від війни. Коли читаєш про еміграцію Крістіан і її боротьбу з бідністю, з дискримінацією, з пошуком себе у новому світі, починаєш краще розуміти, наскільки складним є шлях переселенців. Як і Крістіан, українські біженці часто відчувають сум за домівкою, розгубленість і прагнення повернутися до звичного життя.

Обидві частини пронизані глибоким гуманізмом. Арноті майстерно показує, як війна і злидні змінюють людей, але разом із тим демонструє, що навіть у найтемніші часи людська гідність і прагнення до кращого майбутнього не зникають. Її твір є важливим нагадуванням про те, які руйнівні наслідки має війна, і які зусилля потрібні, щоб повернутися до нормального життя. Переживання Крістіан — це не лише її досвід, але й досвід багатьох українців, які нині живуть під звуки сирен, залишають рідні міста чи відбудовують своє життя після втрат.

Одна сцена в першій частині особливо зачепила мене. Крістіан описує, як слухала звуки обстрілів і намагалася уявити мирне небо. Для мене це асоціювалося з розповідями моїх знайомих, які жили на прифронтовій території і навчились розрізняти за звуком, чи це приліт, чи відліт снарядів. У такі моменти починаєш ще більше цінувати людську здатність зберігати віру, попри все.

Книжку Крістіан Арноті — читаєш серцем. Вона болить, хвилює, але водночас надихає. Вона про те, як жорстока реальність може зламати звичне життя, але не здатна знищити надію. Для мене ця книжка має особливу цінність. Вона допомагає не лише зрозуміти досвід минулого, але й знайти певний алгоритм дій для сучасності. Цю книжку варто прочитати, щоб пам’ятати, щоб співпереживати і щоб усвідомлювати - наскільки важливо боротися за мир і людяність.

Щиро Ваша #Клякса.

Найсумніше у цій книжці те, що українці добре зрозуміють головну героїню.

"Мені п'ятнадцять років, і я не хочу помирати". Тут можна підставити будь-який вік, бо ніхто не хоче вмирати від бомбардувань. Головна героїня якраз п'ятнадцятирічна, і описує своє виживання у підвалі власного будинку. Це Будапешт, за місто воюють німці і радянці. Підривають мости, скидають бомби на будинки. Небезпека бомбардувань, дефіцит їжі і води, і постійний страх. Чужі люди стають родиною - і хтось ризикує життям, щоб знайти ліки чи продукти для всіх.

Книжка спогадів молодої дівчини абсолютно відверта і сповнена емоцій. Вона не намагається показати себе сміливішою, ніж була насправді. 15 років... Період першого кохання, формування власної ідентичності, навчання. Це має бути прекрасним щасливим віком, але не під час війни. Під час війни юна дівчина менш за все хоче звертати увагу на свою красу і вік. Зате тонко помічає погляди і вчинки оточуючих.

"Не таке-то воно легке, життя" - це продовження біографії Крістін. Її сім'я наважується перетнути кордон, але шлях на свободу виявляється нелегким. Та і життя в еміграції теж.

"У ті часи я ще не знала, що людина, що зветься "біженець", неодмінно мусить бути для розбещеного європейського суспільства циркачем, блазнем, бідолахою, який силкується в чомусь переконати, щось довести, стати наївним вуличним торговцем, котрий запевняє, що його товар - якісний, хоча його запевнення слухають краєчком вуха".

Надто ж, якщо няня стверджує, що хоче стати письменницею, і має чудову класичну освіту. А вимагається всього лиш важко працювати і тішити его роботодавців. Про шлях до мрії, шлюб, що приніс ще додаткових проблем, і пошук свого місця у новому світі. Здавалося б, скільки років пройшло, а ми так прекрасно розуміємо емоції Крістін. На жаль