Нові відгуки

"Час зовсім не лікує ран. Сам по собі він не має цілющих властивостей. Єдине, що він може, – це минати. Від нас залежить, як ми його використовуємо." Ця книга дуже емоційна — вона порве ваше серце на шматки, виверне душу назовні, і буде довго відлунювати німим криком. Ви не побачите тут типового “kawaii” феномену, смачних мочі, суші та милих цуциків чи що там ще ми знаємо про типову Японію. Тут буде плекання природи, повага до духів, землетруси, цунамі, ядерні бомби, вибухи, втрачання, одужання, забування, очищення і знову будування. Я одночасно хочу вам розказати все-все, але тоді, думаю, не зможу зупинитись і одночасно хочу просто сказати “читайте цю книгу” (а в мене таке рідко буває 👀). Книга написана у стилі репортажів і я довго відкладала її прочитання, бо думала, що це буде щось занадто “нонфіківське”, занадто наукове, але авторка так майстерно поєднала факти та емоції, що я під неймовірними враженнями. Наратив Боні ніби і безоціночний, але такий бережний та чуйний. «Ґанбаре!» — це фраза, яка у вільному перекладі означає, що в житті немає часу на надмірні сентименти та оглядання назад, і треба просто рухатися вперед і не озиратися назад. "Часом ґанбаре! мотивує тебе до дій. Часом, коли чуєш ґанбаре!, почуваєшся дуже самотньо. Зроби все, що у твоїх силах! Тримайся! Борися!" Вкінці мене збило з ніг те, що “Майстерклас із вмирання” – це ніяк не гарна назва для книги про націю, яка звикла до гіпотетичного настання смерті у будь-який момент, у Японії справді існують такі майстеркласи. В Японії ви можете спланувати свою смерть навіть у підлітковому віці, щоб жити спокійно і насолоджуватись життям. Є можливість відвідати ярмарки смерті; зробити світлину в труні з ліловою або гавайською оббивкою всередині; запланувати мейли для рідних та близьких після того, як помрете; підписка на сервіс, який видалить ваші дані після смерті (всього за 2 бакси на місяць) і відвідати майстерклас, де людина переживає унікальний досвід власного вмирання. Що мені подобається у Азійській культурі – це те, що якщо для пересічного європейця метафізика та філософія, пов’язана зі смертю, обмежується похороном, оплакуванням померлого чи відвідуванням цвинтаря на свята, то для мешканців Азії смерть і померлі переплітаються зі світом живих майже в кожну мить повсякденного життя. Не хочу писати більше. Для мене це був радше досвід, ніж читання. Стільки страждань, втрат, болю, жорстокості та героїзму не вміститься у відгук, навіть якщо частина з цього помістилась в книгу. Але якщо добре подумати, то цей Майстерклас з вмирання запалив всередині мене бажання жити.

Глибоко зворушена репортажами Катажини Боні, її перспективою письма, бережною та співчутливою, з великою повагою до дослідження теми. Японці — нація трагічна й мовчазна. Мовчазна не лише для тих, хто ззовні, але й в собі. Говорити про трагічне й сумне не прийнято. Візьмімо хоча би цей пасаж про життя опісля цунамі, що зруйнував Фукусіму в 2011 році та призвів до виходу радіації: «Один із твоїх нових друзів запрошує тебе в гості. Його батьки приготували обід. Ти не знаєш, що другова родина думає про радіацію. Ви ніколи про це не говорили. Ти їстимеш цей рис?». Так, повірте, ця книга показує, що з японцями в нас чимало спільного. Ви не переставатимете думати про Чорнобиль всю фукусімську частину. Ви запам'ятаєте, утім такі слова як цезій, стронцій, радіонукліди. Ви врешті затямите ті зіверти, в яких вимірюється радіація. Зрештою, ви дізнаєтесь про неймовірну країну, якій географічно нема куди тікати від своєї приреченості, і яка всю історію винахідливо знаходить способи жити в тих умовах, на які її прирекли синтоїстські духи. Бо тут є місце байдужості, зрадам, несправедливості, так само як дружбі, братерству в біді й любові. Цикли життя на цих островах — будування, плекання, землетруси, цунамі, ядерні бомби, втрачання, ще раз втрачання, одужання, забування, знову будування. Це буквально винахідливі кімнати нарікань, це зали плакання, це майстер-класи з вмирання, на яких парадоксально, але навчають жити із сенсом те життя, яке даровано. І упаси Боже, це аж ніяк не книга про голослівне «що нас не вбиває, робить нас сильнішими». Ні, аж ніяк. Японці не винайшли ліків від страждань, вони так само ламаються, не витримують, вчаться жити з болем, вони намагаються. І в цьому велика щирість описаних тут історій. До списку найулюбленіших репортажів, безсумнівно!

Чи знали ви, що в Японії буквально проводять для людей майстеркласи з вмирання? Як правило, на них можна реально протестувати на собі, як відбудеться твій похорон, полежати в труні, визначитися, яку церемонію вам би хотілося, щоб її провели на вашому похороні. Або що в разі вашої кремації родичі можуть 2 годинки почекати в коридорі або піти по магазинах за покупками, поки ваше тіло горітиме в печі, а після спалення вашим родичам дадуть паличками поритися у вашому прасі та пошукати кісточки, які залишилися від вас. І все це відбувається дуже буденно. Таке спокійне ставлення до смерті в японців зумовлене постійними катаклізмами і надзвичайними ситуаціями, від яких потерпає ця прекрасна країна — то землетрус, то цунамі, то аварія на Фукусімській АЕС. Японці вже призвичаїлися до можливого настання смерті, навколо неї вже утворилась купа вірувань і своїх традицій, з'явились спеціалісти з землетрусів, які можуть визначити, де в будівлі найбезпечніше знаходитися, якщо земля здригається. Ну і звісно алгоритми, що робити у випадку цунамі — кожен і кожна мають знати, що потрібно якомога вище в гору і можливо лише тоді 20-метрова хвиля не забере тебе з собою. Цікава книга написана польською дослідницею з незвичайним ракурсом на країну вранішнього сонця 🙌

Якщо ви прагнете сильних емоцій - прочитайте цю книгу! "Час зовсім не лікує ран. Сам по собі він не має цілющих властивостей. Єдине, що він може, - це минати. Від нас залежить, як ми його використовуємо". До цієї книги я майже нічого не знала про Японію. Книга польської репортерки Катажини Боні повністю перевернула моє уявлення про цю східну країну. Ця книга являє собою репортаж, який подано у вигляді невеликих оповідей. Ґанбаре - це заклик триматися, робити все , що у твоїх силах.Боротися, незважаючи ні на що. Після вибуху 11 березня 2011 року на Фокусімській АЕС японці ще досі не можуть оговтатися. Землетрус в цей день тривав лише 6 хвилин, але цунамі призвело до величезних жертв та спричинило вибух на АЕС. Очима польської репортерки ми бачимо одинакові квартали тимчасових поселень, де живуть люди, в яких цунамі забрало дім. Вони змушені починати все спочатку. Чуємо історії людей, які втратили рідних. Душевний біль змусив їх закам'яніти з горя. Деякі з них ще досі шукають кістки своїх родичів на дні моря. Спостерігаємо за намаганнями японців через дієві практики повернути собі психологічну стабільність, відпустити біль, що руйнує зсередини, не дає рухатись далі. Сеанси нарікань, вечори плачу дають можливість людям виговоритися, частково перекласти свій душевний тягар на іншого. Катажина Боні дає шанс читачу самому побувати на Фокусімській АЕС у момент вибуху. Наслідки цієї катастрофи жахливі, а її масштаби та вплив на здоров'я людини, на світову екосистему неможливо повністю усвідомити та передбачити. Авторка розповідає нам багато цікавого про історію Японії, релігію, міфологію, тонкощі японської кухні, вшанування пам'яті померлих. Але найбільше мене вразило відношення до смерті: планування свого відходу, ярмарки смерті, світлини в труні і майстерклас, де людина переживає унікальний досвід власного вмирання. Ця книга дуже емоційна - вона рве на шматки серце, вивертає душу, відлунює щемом у грудях. Тут є реалії людей, які всіма силами намагаються пережити найважчі часи. Їм вже немає куди повертатись, бо міста, в яких вони мешкали, оживають лише у їхній пам'яті. Ця книга ще раз змушує нас замислитись і зрозуміти, що людське життя - надто крихке, дуже непередбачуване, тому важливо цінувати кожну мить, кожну хвилину, проведену з найріднішими людьми 🥹