Глибоко зворушена репортажами Катажини Боні, її перспективою письма, бережною та співчутливою, з великою повагою до дослідження теми.
Японці — нація трагічна й мовчазна. Мовчазна не лише для тих, хто ззовні, але й в собі. Говорити про трагічне й сумне не прийнято. Візьмімо хоча би цей пасаж про життя опісля цунамі, що зруйнував Фукусіму в 2011 році та призвів до виходу радіації:
«Один із твоїх нових друзів запрошує тебе в гості. Його батьки приготували обід. Ти не знаєш, що другова родина думає про радіацію. Ви ніколи про це не говорили. Ти їстимеш цей рис?».
Так, повірте, ця книга показує, що з японцями в нас чимало спільного. Ви не переставатимете думати про Чорнобиль всю фукусімську частину. Ви запам'ятаєте, утім такі слова як цезій, стронцій, радіонукліди. Ви врешті затямите ті зіверти, в яких вимірюється радіація.
Зрештою, ви дізнаєтесь про неймовірну країну, якій географічно нема куди тікати від своєї приреченості, і яка всю історію винахідливо знаходить способи жити в тих умовах, на які її прирекли синтоїстські духи. Бо тут є місце байдужості, зрадам, несправедливості, так само як дружбі, братерству в біді й любові.
Цикли життя на цих островах — будування, плекання, землетруси, цунамі, ядерні бомби, втрачання, ще раз втрачання, одужання, забування, знову будування.
Це буквально винахідливі кімнати нарікань, це зали плакання, це майстер-класи з вмирання, на яких парадоксально, але навчають жити із сенсом те життя, яке даровано.
І упаси Боже, це аж ніяк не книга про голослівне «що нас не вбиває, робить нас сильнішими». Ні, аж ніяк. Японці не винайшли ліків від страждань, вони так само ламаються, не витримують, вчаться жити з болем, вони намагаються. І в цьому велика щирість описаних тут історій.
До списку найулюбленіших репортажів, безсумнівно!