Нові відгуки

Сімейна сага. Кажуть, що схожа на "Місто дівчат". Мені не схожа. Хіба тим, що головна героїня на схилі літ розповідає про своє життя. І це все. У мене не відбулось якось контакту з Віолетою. Вона безумовно молодець. Вона є прикладом жінки, яка самостійна, самодостатня, яка здатна заробляти гроші. Жінка водночас слабка і сильна. Бути такою в ті часи було непросто. Проте, я не завжди її розуміла, скоріше не розуміла частіше. Є речі, які для мене табу. Віолета жила і робила висновки, допомагала всім, хто потребував. Та не так все добре було у власній родині. Прожити майже сто років, мати трьох чоловіків, допомогти постраждалим від сімейного насилля, дбати про рідних — це все про Віолету. У романі ви побачите багато історичних подій, які змінювали світ, змінювали країни, і побачите, що радянський союз, якщо не власноруч, то своїми методами, руйнував чимало життів. Завжди. Роман скоріше рекомендую, ніж навпаки) Ви лише гляньте, як виглядає зараз авторка і скільки їй років, і вам теж може видатись, що Віолета схожа на Ісабель Альєнде)) П.с. якось випадково видалила відгук з нотаток, написала знову, і бачу, що книга ніби хороша, а швидко вивітрюється. Мене ще засмутили одруківки і деколи росіянізми((

Чилійська письменниця-романістка, журналістка, сценаристка, акторка. У книжці "Жінки душі моєї" авторка озповідає про дуже важливих у її житті жінок: рідних, за якими тужить; видатних письменниць, бунтарок у мистецтві, зокрема Вірджинію Вулф, Маргарет Етвуд та Ів Енслер; а ще безіменних жінок, які пережили насильство, однак, сповнені гідності і відваги, підводяться і йдуть уперед. Усіх тих, хто незмінно супроводжував її по життю та її надихають: жінки її душі. Якісні та дуже важливі мемуари неймовірної жінки, які нагадують нам цінні істини. А ще особливо підкреслюють важливість жіночої дружби. Перекладачка з іспанської — Галина Грабовська.

"Віолета" – гарна історія, що охоплює сто років життя головної героїні, від народження до смерті. Це родинна сага, яка простягається на чотири покоління. Авторка піднімає багато важливих тем, проте більшість із них залишається лише поверхово згаданими, а не повністю розкритими. Часом Віолета здавалася мені занадто сучасною, і важко було повірити, що деякі події могли відбуватися так у ті часи. Однак загалом історія мене зачепила, а під кінець навіть викликала сльози. Віолета надихає, адже до 90 років залишалася молодою душею і фізично активною.

💭Є час, щоб жити, в час, щоб вмирати. А, між ними - час, щоб згадувати.⠀ Віолета народилася під час епідемії іспанки, а померла під час коронавіруса. Вона прожила дуже довге життя і про нього ми дізнаємося через лист який вона пише.⠀ А про що ж пише Віолета? Про дитинство, смерть батька, стосунки в сім'ї, стосунки з чоловіками та дітьми. І все це на тлі політичних та історичних подій, які відбуваються у країні. ⠀ Загалом це звичайна собі сімейна сага, але вона дуже однобока, бо про все ми дізнаємося через призму сприйняття Віолети і тому я не змогла повністтю зануритись в історію. Особливо такий стиль письма почав мене дратувати в кінці, коли авторка писала від імені Віолети, що їй залишилося жити спочатку декілька років, потім тижнів... Ну як це?⠀ Я люблю логіку в розповіді, а тут вона покинула історію і навіть ті декілька моментів які мене розчулили не змогли врятувати загальні враження від книги. Шкода, бо так хотілося розділити той захват який був у відгуках інших.

"Зміни не приходять самі, їх отримують у важкій боротьбі". Це книга великої чилійської письменниці Ісабель Альєнде є автобіографічною. У ній вона описує свій шлях до фемінізму, журналістики та письменництва. Спочатку я думала, що ця історія абсолютно не для мене, бо вже з першої сторінки мене відлякати терміни: фемінізм, патріархат, гендер, чоловічий шовінізм. Як добре, що я продовжила читання! Авторка оповідає, що з раннього дитинства її рідні були заклопотані її феміністичними ідеями та боялись, щоб вона не перетворилась на "бабохлопа". Чого, на щастя, не сталося, бо Ісабель вийшла заміж та народила двійко діток. Але її не вдовольнило становище дружини та матері. Сильний характер, сталева воля, енергійність спонукали Ісабель боротися за права не лише чилійських жінок, а й жінок усього світу. У книзі письменниця згадує тих жінок, які надихнули Ісабель на її діяльність: свою матір, доньку, літературного агента, подруг, відомих письменниць-бунтарок, які так чи інакше вплинули на її світогляд. Вона розповідає про неосвічених, забитих, збідованих жінок, які постраждали від насильства та тих, чия цнотливість виявилась ціннішою, ніж життя. Ісабель описує і своє власне життя: теплі відносини з рідними, її чоловіками, дітьми. І робить це так щиро, відверто, що ти сумуєш та посміхаєшся разом з нею. Її оповідь пересипана відбірним гумором та висловами, які хочеться перечитувати. У цієї палкої жінки, яка вийшла знову заміж у сімдесят з хвостиком, реалізувала себе в письменництві, є чому повчитися. Її життєва мудрість захоплює, дивує та точно не залишає байдужим. Ісабель надихає жити на повну, насолоджуватися кожною хвилиною, мріяти та творити. 📌"Я не хочу, аби властива рокам обачність знищила моє пристрасне захоплення життям". 📌"Ми хочемо приємного світу, де пануватиме мир, емпатія, порядність, правда, і милосердя. А понад усе ми хочемо веселого світу. До цього ми, добрі чаклунки, прагнемо".

У мене дивні враження від книжки, але більше позитивні, ніж навпаки. Ця книжка мені однозначно краща за "Віолету": тут проникливіша історія, цікаві сюжетні лінії і, зрештою, мене весь час цікавило як же перекинутися ці всі лінії героїв, які, здавалося б, ніяк не пов'язані між собою. Тут все стане на свої місця і все стане зрозумілим. Деякі герої мені дуже імпонували: містер Боґарт найперше 💔, маленька дівчинка Аніта. А от Надін - це ніби ще одна Віолета, хоч історії життєві ніби різні, але якийсь в них спільний вайб. Ця жінка має, мабуть, заворожувати і захоплювати читача, але мене не зачепило. Варто сказати, що Альєнде цікаво пише: просто, але не відірватись. Мені подобається, що їй добре вдається писати про складні й важкі події. В її романах багато історичних подій, багато історій, де страждають жінки, і навіть діти, часто гинуть намарне..( Авторка не є серед моїх улюблених, але її творіння за нагоди читатиму.

Невеличка і душевна книжка - маніфест. Трохи автобіографія, але у загальних рисах. Письменниця розповідає про родину: батьків, чоловіків, дітей і внуків. Про свій шлях і фемінізм. І ділиться роздумами і досвідом. ⠀ Альєнде - чилійська письменниця, але з 1973 року вона живе у США. Її дядько, Сальвадор Альєнде, був президентом Чилі до 1973, і загинув під час перевороту, організованого Піночетом. ⠀ Альєнде - не лише письменниця, а й журналістка, активістка. Вона бачить, як змінився світ з часів її молодості, і що ще треба зробити. ⠀ Значна частина книги присвячена темі фемінізму, але є ще багато інших тем. Це і бідність, і право жінок на аборт, і право на евтаназію. Альєнде ділиться своєю точкою зору на речі, які вважає важливими: старість, пристрасть, любов, родину. ⠀ Ця книжка дуже свіжа: Альєнде пише про початок пандемії коронавірусу і те, які висновки може людство з цього зробити - у вдосконаленні медицини, покращенні стану екології і т.д. ⠀ Книжка буде цікава не лише фанатам Альєнде. Формат мені нагадав велике інтерв'ю, лише без питань. Можливість дізнатися, що людина думає про те чи інше. І зрозуміти, чи є у вас точки зіткнення. У мене з Альєнде точно є.

Таких суперечливих вражень від книги у мене давно не було. З одного боку - щімка, глибока і захоплива історія, дуже нетипова і майже до самої розвʼязки непередбачувана. З іншого - холодний і відсторонений стиль оповіді, який притлумлює емоції і тримає дистанцію між читачем і персонажами. Було дуже цікаво, але поринути у книгу я так і не змогла. Можна виділити дві глобальні сюжетні лінії. 👦🏻 Перша починається з Другою Світовою, точніше - з єврейськими погромами, ніччю довгих ножів, коли маленький хлопчик в одну мить вирачає все, бо батьки відсилають його до Англії задля безпеки. 🙍🏻‍♀️Друга ж матиме досить сумбурний початок, але багато спільних рис з першою. Приблизно наш час, точніше - початок Ковіду-19. Маленька дівчинка тікає з матірʼю з Салівадору, але на кордоні зі штатами їх розлучають, тож вона лишається зовсім сама. Одного дня ці двоє зустрінуться, щоб порятувати одне одного. А до того один матиме довге і складне життя, а друга - не таке довге, але травм та жаху там буде не набагато менше. За структурою мені нагадало сімейну саґу, хоча це й не зовсім вона. Дуже багато драми, дуже багато тригерних подій. Іноді навіть прориваються сильні емоції. Але здебільшого таки відчувається відстань, бо авторка ніби стисло та спішно переповідає події, але не занурює у них. І цей стиль мене іноді так втомлював, що виникало бажання відкласти книгу. До речі, це мабуть перша книга (з тих, що я читала), де згадується ковід. Навіть не просто згадується, а прям займає значне місце в сюжеті. Досить незвичне відчуття🙃 В фіналі трохи перегиб у бік казковості, як на мене - але іноді всім необхідно трохи казки у житті. Читати рекомендую, історія дійсно хороша, але навряд залишить глибокий слід через усю цю сухість і холодність.