Люди так по-різному реагували на цю книгу, що я дуже хотіла її прочитати. Я взагалі люблю книги, написані від імені бабусь, бо вони зазвичай сповнені гумором, бо хто ж інакше читатиме ці історії?))
Про що? Історія про бабцю Стефанію та двох її наймолодших онуків Лежка та Ринки. Дітям по 8 та 10 років, вони живуть з бабусею, яка і самостійно виховує їх.
"Таємнича річ звучить так: якщо ти вже вляпався у звання «бабусі», то на пенсію ніколи не вийдеш. Ну самі рахуйте: поки ті опецьки виростуть, мені буде років сто, а коли мені буде років сто десять — вони мені вже своїх опецьків зіпхають. І до років ста двадцяти треба буде їх бавити. А потім ті опецьки приведуть мені ще своїх опецьків. Як би то сказати, я в шоці. Єдине, що не міняється, — місія порятунку того опецькуватого людства."
Мушу вам сказати, що бабця, не дивлячись на свої роки, особа неординарна. Вона мала четверо дітей, яких певний час підіймала без чоловіка, працювала на м'ясокомбінаті, а у дитинстві пережила війну та окупацію.
Взагалі історія вразила мене своєю душевністю, теплом та атмосферою. Я особисто згадала свою бабусю, хоч вона і не була такою, як головна героїня, але атмосфера спілкування передана чітко: передусім — нагодувати, а посварити можна і пізніше. Класна історія.
Але я розумію і вагання читачів, бо теж помічала нюанси. Я, хоч і читала пояснення, не розумію, як у 90-річної бабці можуть бути такі юні онуки, хоч їхня мати і народилася пізно (бо ж ГГ з чоловіком познайомилася після технікуму, а шлюб тривав 17 років). Якби вона була прабабусею, мені б було зрозуміліше. Ще мене напружувала і двоякість помешкання: це мала бути квартира, але з каміном, городом та собакою у дворі. Є ще кілька логічних зауважень, але, повторюся, що на саму атмосферу розповіді вони не вплинули, просто впадали в око.
Тому із задоволенням раджу тим, хто хоче якраз таку теплу, домашню історію, з вареничками та борщем.