В цій книзі автор занурює нас в атмосферу маленького містечка в центрі Донбасу, де терикони підпирають небо, а повітря просякнуте вугільним пилом і липкою тривогою. Це історія, яка б'є по живому, бо вона про наш спільний біль і про той невидимий розлам, що пройшов крізь кожну квартиру й кожне серце. Вона надзвичайно чесна. І якщо ви не боїтеся живого молодіжного сленгу та міцного слівця там, де без нього не обійтися — обов'язково прочитайте! Вона вас вразить. У центрі сюжету — двоє друзів, чиї шляхи починають розходитися, коли в їхні двері стукає війна. Це історія про дві абсолютно різні позиції, два способи реагувати на хаос. Один із друзів — інтелектуал, який понад усе мріє вирватися з цієї сірості. Юнак намагається бути «стороннім спостерігачем», ховаючись від реальності за книжками та внутрішньою еміграцією. Він зневажає місцевий лад, але не втручається, бо вважає, що його особистий світ можна врятувати, просто ігноруючи все довкола. А інший — не може і не хоче мовчати. Поки місто наповнюється агітацією та чужими прапорами, він намагається чинити опір і говорить про гідність. Проте опиняється в абсолютному вакуумі: його зраджують сусіди, які від страху перед невідомим хапаються за «зрозуміле минуле» та бояться міфічних «бандерлогів». Та найболючіше — його не розуміє найкращий друг. Найближча людина дивиться на його палкі промови зі скепсисом, паралізована власною тривожністю, поки світ навколо стає невпізнанним. Читаючи, я постійно думала про те, що ми можемо жити в різних куточках однієї країни, але при цьому — ніби на різних полюсах планети Земля. Ми просто не відчуваємо єдності, і ця відчуженість стає нашою найбільшою вразливістю. Після того, як я закрила «Кульбабове місто» Іллі Макаренка, всередині залишився складний осад — це була не втома, а радше те саме «болюче пробудження», крізь яке врешті доводиться пройти кожному. Це історія про те, як легко інші вирішують за нас, поки ми граємо в «аполітичність». Атмосфера твору неймовірно густа й нагадує «Інтернат» Жадана: оця задуха, коли люди бояться дивитися один одному в очі, передана настільки чесно, що стає важко дихати. Для мене це книга про те, що патріотизм — це насправді засіб гігієни душі, єдиний спосіб захистити свій внутрішній світ від гнилі. У фіналі автор залишає нам надію. Навіть серед випаленого міста й чужих блокпостів я вірю: життя сильніше за бетон. Рано чи пізно крізь тріщини на асфальті обов'язково знову зацвітуть кульбаби.
Котолог
