Історія, яка має сильний посил та ідею, але мене не зачепило виконання. Події розвиваються так швидко, що ти не встигаєш переварити зміни в персонажах, їхніх емоціях та сприйнятті реальності. Перша половина книжки читалась дуже легко, а потім завела мене в сильний нечитун

Я люблю книги, які можна прочитати за один вечір. Ця історія саме така. З перших сторінок тебе огортає біль та страх за життя жінок, яке є образом терпіння та гіркої покірливості. В образах усіх жінок з «Барви пурпурової» протяжно відображається історична складова того часу. Історія Сіллі показує, що відбувається з жінкою, коли у неї немає свободи, коли жінка є субʼєктом і додатковою опцією чоловіка. Про темні часи затихлого жіночого голову та прав, жертовної любові заради порятунку близьких. Водночас це історія про світло, яке зʼявиться тоді, коли людина до цього готова, коли вона пропускає його крізь себе і дає собі можливість вибору. Це про силу сказати вголос і заявити про себе, засвідчити своє життя. Це історія про тернистий шлях, віднайдену дорогу справжнього дому та сімʼї, любові до Бога та всього живого. Невимовної любові. Простої і водночас важкоосяжної. Метафізичної. Ірраціональної. Жіночої. Материнської. Сестринської. Зрештою такої, яку нам всім так хочеться віднайти.

Книга порушує важливі теми — насильство, інцест, расизм, жіночу підтримку. Оповідь ведеться у формі листів двох сестер. Перша половина тримала мене в емоційному напруженні через жорстокі сцени насильства, які викликали сильні негативні емоції. Однак у другій частині, коли розповідь переноситься до Африки, емоційний накал спав, і мені стало менш цікаво. Деякі сюжетні повороти — особливо перевиховання Містера та “випадкові” зустрічі — здалися мені неправдоподібними. Найсильнішою стороною книги я вважаю зображення жіночої підтримки. Найбільше мені сподобалась Софія — сильна, безстрашна й незалежна. Вона стала прикладом того, що навіть у гнітючих умовах можна боротися за себе. Але сумно бачити, якою високою була ціна цієї боротьби. Мені здалося, що це стислий переказ великої, глибокої історії. Не вистачило часу, щоб по-справжньому прожити її разом із героями — події пролітали надто швидко й не давали емоційно зануритися. Я не зрозуміла, коли саме стався перехід від ненависті до прощення. Через це фінал здався мені надто ідеалізованим і нереалістичним. Загалом, книга важлива й глибока, але залишила по собі неоднозначні враження — переважно через форму подачі та деякі сюжетні рішення.

Мені було морально важко читати цю книгу — стільки болю та несправедливості випало на долю героїв цієї історії. У деяких моментах серце стискалося від жалю. Авторка порушує болісні, але важливі теми: насильство (в усіх його проявах), расизм, релігію, пошук ідентичності, роль жінки в суспільстві, кохання та багато іншого. Мені складно оцінити цю книгу однозначно. З одного боку, вона дуже сильна за змістом і викликає глибокі емоції. З іншого — форма оповіді виявилась для мене виснажливою. Книга написана в епістолярному жанрі: головна героїня, яка є неосвіченою, пише листи до Бога. Такий підхід додає автентичності та глибшого залучення, але водночас постійне читання тексту з мовними помилками втомлює. Мова в книзі не є багатою чи яскравою — і хоча це художній прийом, мені було важко повноцінно насолоджуватись стилем.

Розкажу коротеньку історію про те, як ця книга потрапила мені до рук. Взагалі я люблю книжки з цікавим сюжетом, в яких є переплетіння різних подій та людських життів. І тому побачивши безліч позитивних відгуків на цю книжку, що є романом у листах, за який Еліс Вокер отримала Пулітцерівську премію, що ця книжка про незламну любов до життя, відвагу бути інакшим, людську вірність та відданість... Але.. Перші п'ятдесят сторінок мене нудило, це було депресивне, огидне чтиво, від якого хотілось закрити не тільки цю книжку, а й взагалі більше нічого не читати. Виникало питання, чому темшношкірі чоловіки вважають рабство несправедливим, а ось гвалтувати, бити та ставитись як до худоби до своїх жінок та доньок - це ок. Я просто в шоці від всього того, що відбувалось протягом всієї книги і я не можу порадити її тим, в кого зараз нестабільний емоційний стан, хто не може читати про насилля. Книга про часи 1900 року, де у Джорджії живуть дві темношкірі дівчинки Сілі та Нетті, в них хворіє, а потім помирає матір, вітчим гвалтує, віддає силоміць заміж, але в них зовсім різні долі. Я не в захваті, але кидати книжку я не хотіла, бо дуже чекала тої миті, коли ж буде вже там те, за що захочеться зачепитись і відчути незламну любов до життя, про яку говорилось в анотації.

Перший ж абзац мене здивував так, що я пожаліла що не читала анотацію. Спойлер: я її прочитала і анотація спойлерна. Книга написана в стилі листування, між двома сестрами та розповідями про їх життя. Насамперед доволі важкі теми підіймаються про освіту жінок, про життя темношкірих та любов у всіх її проявах. Кінець доволі гарний, хоча й трохи неочікуваний. Думаю це не буде спойлером оскільки це ж в першому абзаці відбувається, але ще також про згвалтування. Бо дівчинку стабільно гвалтував відчим. Історія сестер мені сподобалась, як кожна жила та боролась за своє життя, шукала своє місце у цьому світі. Їх історії дуже різні, але зберегли теплі відносини між собою. А також майже завжди були поряд люди, які підтримували та допомагали. Загалом, книжулька непогана, але не знаю чи радила б її, бо це дуже залежить від запросу, бо це не легке чтиво, як на мене.

Вражаюча, тривожна і, зрештою, тріумфальна книга. Вам обов’язково треба її прочитати – вона перехоплює подих. Книга написана в епістолярному стилі. Спочатку це листи Сілі до Бога, а згодом до сестри Нетті. Через ці листи ми дізнаємось історію двох сестер афроамериканок, яких ще дітьми розлучили. Завдяки такому стилю розповіді, ми читаємо ніби сповідь, щось дуже інтимне і чесне. Авторка розповідає про життя та становище чорношкірих жінок початку ХХ століття. Також в книзі розкриваються теми расизму, сексизму, жіночого обрізання та шрамування, насилля психологічного та фізичного (зокрема зґвалтування, примусові шлюби, обмеження свободи), розуміння себе та свого тіла. Всі ці теми дуже вміло переплетені між собою, але читати про це важко, тож будьте готові. Хоча я не чорношкіра жінка, я відчула міцний зв’язок із кожною героїнею. Після того, як пройшла через нищівність та жорстокість перших сторінок, решта книги – захоплююча та щемка історія життя. Читання про злети та падіння Сілі, її сестринську любов, кохання та роздуми про світ обов’язково викличе емоції у кожного, хто натрапить на цю книгу. Чудова історія, під час якої в мене на очах виступали сльози, потім я усміхалась, потім злилась від несправедливості і взагалі відчувала цілий спектр емоцій. Підсумувавши, скажу – це книга про наполегливість, самопізнання, духовність; про те, як ніколи не втрачати надії та завжди підтримувати зв’язки з родиною. “Я думаю, ми існуємо, щоб розмірковувати. Мислити. Запитувати. У міркуванні про великі речі й питаннях про великі речі ховається знання про дрібниці. І ти віднаходиш його майже випадково. Але ніколи не дізнаєшся про великі речі більше, ніж знав до того. Що більше я мислю, то більше відчуваю любові, сказав він”.

🗨️ "Жінки, вони як діти. Маєш дати зрозуміти, хто тут головний. Нічо не поможе краще, ніж хороший ляпас". Сілі не пощастило жити в ті часи, коли жінку сприймали виключно як інкубатор для продовження роду, коли жінок можна було міняти як рукавички, коли шлюб укладався не з любові, а з розрахунку і коли на жіноче слово майже ніхто не зважав. Їй не пощастило бути в шлюбі, в якому для неї нема любові, в якому вона змушена виховувати чужих дітей і жити з чоловіком, який кохає іншу. З чоловіком, який довгий час приховував від Сілі листи від її сестри Нетті, через що Сілі довгі роки була впевнена, що сестра померла. Але Сілі пощастить, коли вона все ж покохає. Хоч це кохання все одно завдасть їй болю. Однак як складеться її життя — дізнаються лише ті, хто прочитає цю книжку.