Едуард Андрющенко

Зізнаюся, нічого наднового я не очікувала від цієї книги, позаяк багато чула від своїх дідусів та бабусь про абсурдність існування в совку, бо життям то назвати було неможливо. Щоправда, їхні історії мали побутовий характер, а в книзі маємо 18 історій про відомих і непересічних особистостей, які були жертвами розслідувань, нескоєних злочинів або ж потрібними гвинтиками у системі срср. Читачу, народженому вже в Незалежній Україні, книга стане чудовим "путівником" у життя саме "радянської" людини, про тогочасні побут і умови. Особливо яскраво це показано у справі про Джона Стейнбека, який до деталей розповідав про дикість життя совєцкого громадянина.

Особисто я з цікавістю читала справу коханої/дружини/агентки Володимира Сосюри, дійсно подивувала історія про онучку Івана Франка Віру і її зв'язки з Юрієм Косачем (тут я двічі сама для себе перевірила, чи дійсно це родич Лариси Петрівна), а справа Параджанова взагалі шокувала своїми недолугими вигадками й безпідставними наклепами.
А чого вартує звичайна світлина дерев, на якій, якщо дуууже уважно роздивитися, можна побачити обличчя ворога всього радянського народу?
Ну і якщо дочитаєте до кінця, вас неодмінно вразить історія Стіни пам'яті.

Книгу дійсно варто читати хоча б заради того, аби ще раз усвідомити: абсурдності недоімперії немає меж, але край її таки є!

Цікава книга для тих, хто цікавиться історією та намагається зрозуміти як жили люди в ті чи інші часи.

Читаючи цю книгу, можна зрозуміти, в якій атмосфері недовіри, доносів, страхів жили люди в совєцький період.
Мене чомусь особливо врази історія шпигуна, що жив на Березняках (Київ).
Зняла зірку, тому що мені не сподобався папір, на якому надруковано книгу!

Якщо б книга не сподобалась, то за папір ще більше б зірок зняла, але сама книга варта уваги!

З середніх років школи я цікавився футболом і історією, а особливо перетином цих здавалось непоєднуваних галузей - історією футболу. Але так склалось життя, що я практично не мав доступу ні до яких книг, крім які вийшли в 90-х роках - іншого в нашій сільській бібліотеці в роки мого навчання майже не було. Тому і вийшло так, що я майже все перечитав по кілька разів. Але одного разу я наштовхнувся на дивну книгу, більше схожу на брошуру - К. Щегоцький, "У грі та поза грою". Теплого травневого дня, десь в середині 2000-х я сів її прочитати, і не міг відірватись. Після цього перечитував неодноразово - в ній мені відкривались чимало моментів з історії футболу, особливо в Україні, в 20-х, 30-х і 40-х роках минулого століття.

Минуло чимало часу, і я мав уже згодом багато різної літератури, вивчав детально особливо період першої половини 20 століття. І здавалось, мене мало чим можна здивувати.
Та кілька років тому щось клацнуло - і я згадав про К. Щегоцького. Навіть не знаю, чому - тому відразу сів шукати в інтернеті інформацію про цього непересічного спортсмена. Пошуки привели мене до великої статті на відомому історичному порталі - і я її детально вивчив, відкривши для себе цю людину заново. Але найголовніше - саме ця стаття привела мене до книги Едуарда Андрющенка "Архіви КГБ". І ця книга - справжнє відкриття, я її замовив відразу, щойно воно знову була надрукована.
Повторюсь, я вважаю себе тим, кого важко здивувати, адже вивчаю історію 20 століття вже дуже давно (хоч я і не історик за освітою). Але книга в чималій кількості матеріалів мене здивувала. А від інших схожих за тематикою (з відкриттям різних історій з архівів злочинних радянських спецслужб) відрізняється саме тим, що в ній поєднані історії як неординарних людей, так і зовсім простих.

Книгу однозначно можу рекомендувати, якщо у вас є бажання зрозуміти більше радянську епоху (більшовицьку окупацію) та її періоди - то зовсім людоїдські, то більш мʼякі, то застійні. Книга явно буде цікавою широкому колу читачів. А я поки писав відгук, вже знову захотів перечитати історію Костянтина Щегоцького. Ну дуже вона неординарна, і саме в ній можна знайти те, про що сам автор на межі існування СРСР таки побоявся написати, тільки побіжно згадавши про жахливі сталінські репресії, жертвою яких він чудом не став. А написати було про що...

Завдяки роботі Едуарда Андрющенка, що невтомно досліджував розсекречені архіви радянських органів держбезпеки і виловлював ці історії, ми тепер маємо книгу «Архіви КҐБ».

Це радше збірка статей, об’єднаних однією темою і палітуркою, бо всі вони дуже різні за настроєм.

З одних можна злегка посміятись, як із випадку, коли спецслужби вкрали паспорт в онуки Франка, щоб не допустити її одруження з Юрієм Косачем (племінником Лесі Українки) і виїзду закордон.
Можна подивуватись, що «білоцерківську трійку» арештували за те, що вони провели спіритичний сеанс і викликали дух Леніна, а той сказав, що його наступник зовсім не геній.
Деякі історії тягнуть на цілий детективний серіал, як-от історія про дівчину в червоному бікіні чи про корейського шпигуна.

Але загалом в цих історіях не до сміху, бо людили платили життям за такі абсурдні дурниці! "Максимальне покарання за кожним із пунктів обвинувачення - розстріл". В мене не раз волосся ставало дибки від розуміння, скільки доль скалічили радянські пси, в яких гнітючих умовах страху, нагляду і доносів жили наші попердники, яких не зачаровувала ковбаса по 5 копійок. Тож, читаючи, ще сильніше цінуєш ціну нинішньої свободи й незалежності.

При всій важливості і ваготі тем, книга читається захопливо і може стати прекрасним стартом у дослідженні теми для тих, хто цікавиться історією.