Найважчий спосіб любити - відпустити кохану людину і прийняти її повну відсутність з розумінням нових вимушених виборів. Надзвичайно складно втрачати все, що надавало життю сенс та забарвлювало звичну сірість буденності, проте ще важче, коли кожна спроба втриматись за це змушує страждати найдорожчих. Глибину сенсу та влучність образів у максимальній звичності життя здатні побачити лише ті люди, які це відчували та проживали особисто і тим більше ті, які цього потребують понад усе у світі. Але крім глибини у самих читачах, яку Ви віднайдете через себе і в книзі, на мою особисту думку, не було передано майже нічого більше, не розкрито цілковиту гармонію почуттів, цінність спогадів та дійсно вдалу і на 100% зв'язну послідовність сюжету. Задум хороший, простота та максимальна реальність відносин саме для цієї оповіді ідеально пасують, а от моторошність глибин так і не була прописана на стільки, щоб можна було все уявити та відчути. Описи з різних сфер життя, так, не експертні, але гірше те, що без максимальної віддачі (за відчуттями "аби було" і побільше). Це не щось казкове і надміру романтизоване, а проста історія життя, відверта потреба когось любити та розуміння, що єдиний шлях - відпустити і знайти сили жити із цим. Виникає враження, що авторка сама не до кінця зрозуміла саму себе і власний задум, але була впевнена, що фантазія читача і його особисті емоційні потреби покажуть кожному те, чого саме їм не вистачатиме у заданій ситуації. І в цьому випадку це не про майстерність, а про відсутність віддачі себе та власних емоцій, переживань персонажам, яких рятує виключно небайдужість читача. І таких ниточок як восьминіг мало бути значно більше. За моїми відчуттями, це той випадок, коли писалась книга, щоб стати книгою, а от глибину історії з "дна морського" витягти письменниця навіть не намагалась як і втопити нас у моторошності чи жахаючому або хоч гіпнотичному психологізмі подій після занурення батискафа. Так, увага до деталей була, але описи без емоційного зв'язку із власними персонажами та прийняття їх, щоб зробити дійсно реальними і живими не було. Хай це дебютна робота, нехай рейтинг високий, а відгуки лише позитивні, але це не робить відверто посередню книгу шедевром. І виникає враження, що читачі намагаються побачити те, чого і близько не могло бути аби лиш похвалити "Дружин..", бо всі хвалять.

Загадковий роман про любов, втрату та трансформацію людини. Авторка показує, як події, що відбуваються далеко від нас, можуть змінювати близьких, залишаючи їх ніби одночасно поруч і далеко. Книга тонко передає емоційний світ героїв, занурюючи у глибини почуттів, туги та прийняття неминучого. Це прониклива розповідь про силу любові навіть у несподіваних і незбагненних обставинах.

Моторошний роман про любов, яка намагається вижити після розлому. Армфілд поєднує інтимну історію стосунків із відчуттям загрози, що підіймається з морських глибин. Повернення стає не полегшенням, а новою загадкою: ніби поруч — знайома людина, але водночас зовсім інша. Книга вражає атмосферою тривожної тиші, делікатно говорить про втрату, страх змін і прагнення втримати близькість, коли все навколо вислизає з рук.

Вона дивна, глибока, метафорична, ідеально підійде тим, хто любить філософську прозу з присмаком містики. Мірі довго чекала повернення своєї дружини Лії з глибоководної експедиції. Але коли Лія повертається — щось у ній… не те. Наче вона частково залишилася десь там, на дні океану. Це історія про те, як зміни в одній людині поступово змінюють стосунки. Про те, що не всіх можна врятувати. І що кохання — це не завжди боротьба, інколи це прийняття того, що інша людина пливе у свій бік. Книга нагадала мені «Перетворення» Кафки — така ж глибока й багатошарова. Мої улюблені рядки: «Ти так глибоко занурюєшся, що забуваєш повернутися». «Вона змінюється. У її тілі тепер океан».

Це не просто трилер чи історія про експедицію. Це текст про людину, яка занурюється в себе так само стрімко, як апарат - у багатокілометрову товщу води. Особливо вразило, як авторка працює з метафорами. У книзі глибина - це не лише фізична глибина океану. Це глибина травм, пам’яті, ПТСР, депресії, втрати контакту з собою. Тут кожен шар води нагадує про певний внутрішній стан, окремий етап психологічного потоплення або одужання. Через образ Мірі делікатно показано досвід людини, яка живе поруч із тим, хто пережив щось настільки велике, що повернувся вже іншою людиною. Її безсилля, любов, турбота й повторне програвання дитячої травми, пов’язаної з матір’ю, створюють додаткову глибину, ще один емоційний пласт, що резонує з темами хвороби чи залежності. Відносини Мірі з Лією - це водночас історія підтримки й історія поступового усвідомлення, що інколи ми не можемо врятувати інших, навіть коли дуже хочемо. Атмосфера глибини тут теж працює як символ - ізоляції, тиску, розмитої реальності. Читаючи, буквально відчуваєш тишу, темряву; обмежений простір батискафа стають відображенням того, що відбувається всередині людини, коли вона опиняється сам на сам зі своїми страхами і спогадами. Для мене це про те, як мало ми знаємо не лише про океан, а й про ті внутрішні безодні, в яких кожна людина може загубитися. Рекомендую тим, хто цінує метафоричну прозу, психологічні історії та літературу, що говорить про травми так само красиво, як і боляче.