От і трапилася зі мною одна з найважливіших книжок у житті. "Чотири скарби неба" тепер цеглинка храму моєї душі.
Почну з того, що я дуже далека до східної, зокрема китайської, культури/літератури. Не подобаються мені їхні традиції, міфологія, менталітет. Та авторка – Дженні Тінхвей Джан — американка китайського походження змогла донести загальнолюдські сенси.
Дайю – головна героїня твору, яку викрадають з дому у 13 років. Її запихають в діжку, в рота засовують ганчір'я і засипають вугіллям. Так на кораблі вона дістанеться США. Америка 1882 року дуже не схожа на ту країну, яку ми знаємо зараз. Нетерпимість до "вузькооких, китайозів, жовтопиких" декларується на державному рівні – президент США підписує Акт про виключення китайців, який забороняє їм в'їжджати в Америку. Що ж робити тим, хто вже знаходиться тут? А таких 200 000... На них розпочинається справжнє полювання. Американці ловлять китайців на вулиці, вішають, каструють, спалюють їхні домівки...
Здається, всі ці дикі історії в минулому, але авторка – китаянка, яка проживає в Техасі, згадує, що у 2020 американці шипіли в сторону її народу, щоб ті забиралися геть, бо коронавірус вони занесли. І їй страшно було за стареньких батьків, які, до речі, громадяни США.
Як вижити? – складне запитання. Зазвичай, коли воно виникає, від нас уже нічого не залежить. Доречне порівняння з чистописанням: там, як у житті, написане не виправляють, бо треба змиритися: що зроблено, те зроблено. Я з великою втіхою спостерігала за темою каліграфії, яка червоною шовковою ниткою прошиває всі сторінки книжки. На ній головна героїня утримувала рівновагу, як еквілібрист, при будь-якому хиткому положенні. Це її філософія, це її релігія.
"Чотири скарби неба" – історія, написана кров'ю, а не чорнилами, тому має увійти в скарбницю світової літератури. Я не перечитую книжки, але цю придбала в папері, щоб повертатися за цілющою силою супротиву обставинам і жагою до життя, які акуратно сховані між сторінками. Як говорила Дайю, я збираюся бути щасливою, поки зможу.