Дмитро Скочко

Щоб ви не очікували від цієї книги - ви не вгадаєте. Постапокаліптичний Харків, розслідування зниклого хлопця, світ, який загниває у бруді та відходах, річки, в яких плавають розпухші тіла, щури в такій кількості, що люди є поживою, світло по годинах, відсутність перспективного майбутнього - це база сюжету. А от те що відбувається в середині цього, то є справжній сюрприз.

4 історії людей, які розшукують зниклого, ось де скло, ненависть та огида. Історія партнера зниклого змусила мене проронити сльозу, вийшло дуже мощно і зачепило з усіх боків. Від гомофобії до воєнної України.

Історія матері хлопця була більш прісною, до неї я не мала жодного емоційного ставлення.

Оповідання Віри, повії, дуже захопливе. Та я б почитала про неї окрему велику книгу. Оскільки і її початок і місце в якому вона опинилась навіяло про серіал «Ходячі мерці», який я обожнюю.

І тема, яка може визвати багато дискусій - церковні звʼязки, всі ці повʼязки з вірою, коли ти розумієш, наскільки безглуздий фундамент на якому йде будова більшості релігій.

Книга дуже гарно читається і точно здивує вас своїми поворотами та стилем письма (особливо частина суржику). Я рідко беруся за сучасну українську літературу, іноді спрацьовують упередження. Але «Сміття» справила на мене враження.

От ніби і читати було захопливо і цікаво, але як же мені не вистачило деталізації створеного в цьому романі світу. Це все допомогло б занурити в написане, більше, ніж купи сміття на ї сторінках. А без цього мовби бракує логічності у створнні світу.
Тут ніби штриховка постапокаліпсису, багато цього досить поверхнево створено, від того в написане мало віриться, персонажі не викликають якихось реальних емоцій чи співчуття.
Разом з тим історії в цій книзі тримали в напрузі та були для мене досить захопливими, щодо деяких навіть можна сказати, що було цікаво, чим це закінчиться. Але перечитувати цю книгу наврядчи мені захочеться вдруге.

«Ось їхній світ - співи, танці навколо баків, браслети зі щурячих хвостів. Новий світ для них звичний через те, що ці діти не можуть порівнювати»

«У їхніх смітниках - усі ці історії, яких вони хочуть позбутися, не розуміючи, що, як викинути спогади у смітник, це не зітре минулого, не виправить його»

Харків. 2040 рік. Минуло 15 років після апокаліпсиса, викликаного екологічною катастрофою. Все місто вкрите чорними хмарами, всюди бігають щури, а люди просто намагаються вижити.
Журналістка Ліна отримує завдання - знайти зниклого хлопця на імʼя Влад. Його шукають одразу чотири людини: матір, напарник по роботі, повія та художник. Спілкуючись з ними, Ліна все менше розуміє, що відбулося насправді. Кожен розказує власну історію, проте жодна з історій не складається у загальний пазл. Відчуття, ніби вони всі говорять про Влада як про різну людину. З часом співрозмовники Ліни починають зникати. Що сталося з Владом у дійсності? Він взагалі існував чи розслідування не має сенсу?

Ця книга вразила мене, враховуючи те, що я не мала ніяких очікувань щодо неї. Автор так майстерно описував цей моторошний світ, що кожна прочитана сторінка викликала відчуття цієї темної атмосфери постапокаліпсиса. Кожна історія, розказана співрозмовниками Ліни повільно проникала у саме серце, змушуючи мене на деяких моментах пускати сльози (що для мене вже показник хорошої книги, яка зачепила щось всередині). З розвитком сюжету, я все думала, чим ця історія закінчиться, що ж таки відбувалося з Владом, куди він зник та з якої причини, чому жодна людина не могла нічого значимого розказати про хлопця. І тільки останні сторінки врешті решт розкривають правду.

«Просто людині потрібна людина»

Про цю книгу мають більше говорити і це однозначно 10/10

Речі в смітниках — це людське минуле, те, чого вони хочуть позбутися. А минуле може багато чого розказати про майбутнє.

Це дуже дивна книга з огляду ідеї та її втілення, зараз поясню чому я саме так її сприйняла.

Автор позиціонує книгу як харківський детектив у часи постапокаліпсису, але з усього, що тут перераховано, на 100 відсотків не виконано нічого, все наче є, але не дотягує.

Постапокаліптичний Харків є, але хочеться більше про нього і сам світ, яким він став; детектив наче теж є, але ідея саме детективу потонула в історіях дотичних людей...

Зараз поясню що маю на увазі. Уявіть, ви шукаєте зниклу людину і приходите до того, хто з нею тісно спілкувався, принаймні так про це говорять, але після питання "Чи знаєш ти цю людину і коли її востаннє бачив?" Отримуєте розлогу відповідь, але зовсім про інше, про життя опитуваного, і десь там в кінці два речення про того, кого шукаємо...

Безумовно, історії персонажів цікаві, їх було захопливо читати, вони мають соціальний підтекст і збурюють незручні питання, але вони не вплетені в сюжет так, щоб це не виглядало окремо.

Тому крута ідея про пошуки зниклого хлопця Влада, якого всі шукають зі своїх причин для мене виявилась не до кінця реалізованою, так і ідея історій різних людей про життя і його трабли теж до кінця не реалізована, бо кожна історія, то окремий клаптик. Врешті книга виглядає як печворк, але від людини, яка робила це наче вперше, бо окремо всі клаптики класні, але разом якось негармонійно.

Що сподобалось?
🗞 окремі історії різних людей, це реально було цікаво
🗞 атмосфера постапокаліптичної безвиході (було круто, але мало, хотілось більше)
🗞 яскраві персонажі (моментами вони аж гротескні, але при цьому цікаві)
🗞 ідея з пошуком Влада
🗞 стиль написання (текст досить легко та швидко читався, попри те, що були розділи з суржиком та затинанням)

Врешті, книга заслуговує на увагу читача, бо в ній можна знайти круті моменти, але не можу сказати, що сподобається всім або, що це мастрід.
Для мене ця історія стане дивним досвідом, але я не проти, що він зі мною стався 😊

Книжка про авторів Розстріляного відродження і будинок "Слово". Чи могла я її не прочитати?

Довший час я акцентувала у цьому понятті саме на слові "розстріляне". Неможливо не співчувати цим молодим і талановитим авторам, знищеним у таборах і розстріляних у Харкові, Києві чи в урочищі Сандармох...

Але є у цієї течії й інша назва - червоний ренесанс. Покликана звернути увагу не лише на трагічну долю, але й на їхню творчість...

І уявіть моє здивування, коли книжка Дмитра Скочка якраз на такому епізоді й почалася. Та ще й з улюбленим Майком Йогансеном! Найперший розділ утверджує думку, з якою я солідарна: вони живі, поки їх читають!

Повернемося до початку. Це книжка - про Будинок Слово, і у ній історія перетинається з сучасністю. Так, у містичний спосіб, але як інакше?

Я не уявляю, як це - жити у будинку з такою історією. А письменник не лишень уявив, а й написав про це! Про те, як жителі квартир у Будинку Слово з нашого часу якимось чином зустрілись з першими власниками їхнього житла.
Окрім уже згаданого Йогансена, я зустріла на сторінках Курбаса і Пилипенка, побувала у квартирах Епіка, Чернова-Малошийченка, Куліша і Семенка.

Так, з цієї книжки ви не дізнаєтеся детальної біографії Розстріляних письменників з будинку Слово. Але точно захочете прочитати їх і про них. І про Харків як місто української літератури.

Проковтнула книгу за один день! Це взагалі не мій улюблений стиль, але було не відірватись. Книга легко читається і тримає інтерес. Хочеться читати ще і ще, щоб нарешті зрозуміти, чим же там все закінчилось!

Мені б такий Харків точно не сподобався
Події цього детективу відбуваються у недалекому майбутньому, яке кардинально змінилося після апокаліпсису. Автор поступово введе читача у розуміння світу, у якому мусять жити його герої. Жити, чи скоріше виживати. У деяких моментах мені хотілося більше деталей про облаштування цього світу.

Мова йде про журналістку Ліну, яка отримує від свого шефа завдання - знайти Влада. Його шукає мама, директорка сміттєвого заводу, а також напарник, повія і вуличний художник. Розповідаючи про Влада, кожен з них розповідає насправді про себе, і це історія трагічних життів.

2040 рік у Харкові чи 2014 у Горлівці - спробуй тут скажи однозначно, де важче? І яких демонів з минулого героям доведеться зустріти героям...

Автор щедро відсипав трагедій і Ліні, залишивши їй лише прагнення довести справу до кінця. Традиційно для своєї професії героїня готова вислухати кожного, але чи зможе це привести її до правди, адже ці крихти інформації зовсім не складаються докупи.

Читаючи цю книжку, неможливо не думати про екологічність рішень, які ми приймаємо - від кожного з нас у власному домі до глобального бізнесу. Чи є у людства шанс уникнути такого майбутнього?
І чи є у героїв шанси вижити?

Мені не часто траплялися книжки про Україну у майбутньому, особливо постапокаліптичному, і я радію, що у нас з'явилася така книжка.
З актуальною проблематикою і похмурим настроєм.

Під час читання в мене було більше запитань, ніж відповідей. Та в кінці я все ж отримала відповіді, водночас все одно не покидає відчуття, що це не все, я пропустила щось важливе.
⠀
Події відбуваються у 2040 році. Автор зображує Харків після екологічної катастрофи, яка сталась у 2025 році. Життя докорінно змінилось: більше немає світла, натомість іде пиловий дощ, енергетики не вистачає, нафти майже немає; замість милих тварин - повсюди щури. Бр-р-р… у такому світі живе головна героїня - журналістка Ліна. Саме їй доручили провести розслідування та знайти сміттяра Влада.
⠀
У своїх пошуках вона опитує чотирьох людей: матір, колегу, повію та художника. Про Влада вони майже нічого не розказують, натомість виливають Ліні свої історії життя (навіщо?). Тим часом журналістку не покидає відчуття, що за нею стежать, а сам Влад взагалі здається химерним і вигаданим.
⠀
Мені сподобалось, що всі події відбуваються у постапокаліптичному Харкові. Автор атмосферно змалював усе, що відбувається навколо. Хоч я насправді не повірила, що все це може відбутися вже у 2025 році. Я не відчула наукового підґрунтя в цьому всьому, аргументації, чому так сталось. Тут же постапокаліптика більше слугує цікавим та незвичайним фоном, щоб ще більше заінтригувати й додати гнітючої атмосфери.
⠀
Щодо самої детективної лінії - вона мені здалась незвичайною. Звісно, опитування свідків - стандартний метод отримання інформації, але в цьому випадку він не давав Ліні ніякої інформації. Історії життя Алевтини, Гліба, Віри та художника - могли стати сюжетом для окремих книг.
⠀
Один із героїв весь час говорив суржиком, тому цей розділ було читати важко. Загалом стиль сподобався. Історія насичена, класні описи, читалось легко.
⠀
У цілому маємо класний задум, цікаву подачу (історії кожного опитаного подано не як діалоги чи інтервʼю, а винесені в окремі розділи), але не дуже пропрацьований світ.

Випадково взяла цю книжку до рук у книгарні - заінтригував "харківський детектив у часи постапокаліпсиса" - прочитала перші 2 сторінки і відразу ж захотіла купити. Зараз лише на 100й сторінці, але вже безперечно готова рекомендувати її до прочитання. Читається на одному диханні, дуже круто написано.