Чімаманда Нґозі Адічі

Я довго думала як написати відгук, бо ця книга мені дуже сподобалась, і хочеться написати такий відгук, щоб і вас зацікавити) Отже, нігерейські підлітки закохуються один в одного та вважають, що їх кохання буде тривати завжди і бути їм разом до кінця життя. Після закінчення школи і вступу в університет, через страйки студентів та викладачів вони вирішують їхати підкорювати Штати та Англію окремо один від одного і їх шляхи розходяться на багато років. Обоє намагаються вижити та стати на ноги в нових країнах. Дівчина починає вести блог про расові проблеми асиміляції в Америці, а хлопець стає нелегалом в Англії. Згодом, через кілька років обоє повертаються до Нігерії, додому, чи зустрінуться вони знову, яка зустріч може бути після всього пережитого, і як далі складеться їх життя? В книжці підіймаються питання гендерної дискримінації, культурні та расові відмінності країн, а також соціальні та політичні проблеми асиміляції. Загалом книжка про любов, дружбу, вірність, цілеспрямованість, мізогінію та черствість тих, хто багатший. Я дуже рекомендую цю книгу

Світ мовчав, коли нас вбивали

Історичний роман, що ґрунтується на реальних подіях. І знову мене тягне саме до таких жанрів — коли не розумієш, у який момент закінчується політ фантазії автора й починається реальність.

Ця книга в багатьох моментах стала для мене настільки особистою та автобіографічною, що час від часу доводилося її відкладати, щоб пережиті емоції трохи відступили.

Події розгортаються навколо кінця 60-х — початку 70-х років в одній із країн колоніальної Африки, яка бореться за свободу й незалежність.

Людей об'єднує спільна ідея, і водночас — нерозуміння з боку інших африканських етнічних груп. Ігбо стають своєрідними вигнанцями на власній землі. А Нігерія намагається придушити зародок майбутнього повстання, але їй це не вдається.

Це можна назвати громадянською війною, що втрутилася в долі десятків тисяч родин.

Історія подається з погляду кількох героїв, які брали активну участь у створенні незалежної держави Бiaфра.

Оденігбо й Олана — освічені викладачі, які за будь-яку ціну вірять у перемогу біафрійців. На їхньому шляху — злети й падіння, смерть і надія, кохання й зрада, почуття обов’язку й особисте щастя. Цікаво спостерігати, як змінюються персонажі впродовж розповіді й ким вони стають наприкінці. Війна нікого не залишає незмінним.

Сестра Олани — афроамериканка Кайнене — закохується в білого англійця Річарда. Вона багата, вільнолюбна й зухвала. Річардові доводиться неабияк постаратися, аби привернути її увагу. Недожурналіст, що покинув роботу, намагаючись написати книгу про африканську реліквію, знайдену в одному із селищ. Після вторгнення нігерійських військ він кардинально змінює тему своєї роботи.

Головна фраза, яка пронизує весь сюжет і щоразу звучить з іще більшою тугою й розпачем: "Світ мовчав, коли нас вбивали." Саме так буде називатися незавершена книга чоловіка, справу якого згодом переймає хлопчик Угву — звичайний слуга Оденігбо, що, попри свій юний вік, дуже рано подорослішав.

Глибоко, захопливо, чесно.

«Світ німував, поки ми помирали» - так здається всім, коли їхня земля вибухає viũnою. Так вважаємо ми, випрошуючи засоби ППО та дозвіл завдавати удари у відповідь… Так вважали герої книги… Бо допомоги, якщо вона є, завжди не достатньо. А коли нема? Коли здається, що всьому світу начхати скільки тисяч тіл ще поховають, скільки дітей помре від голоду та антисанітарії, скільки втратять домівки…

Хоч це історії про Африку 60-рр, мені здавалося, що я читала про сьогодення нашої країни. Бо viünu мають аж надто багато спільного: біль, жах, втрати, розруха, перегини тих, хто має владу (реальну чи вдавану), корупція, гуманітарна катастрофа, політична гра…

Це тригерна, болюча книга, що відкриває сторінки невідомої для багатьох історії народу ігбо. Часто люди відкривають очі на чужий біль лише зазнавши власного…

У книзі йдеться про цілу низку важливих речей: вплив колоніалізму на поневолений народ; почуття меншовартості, дискримінацію жінок, єдність під час боротьби з ворогом, побудову держави Біафри, про байдужість країн «першого світу», про жахи viůnu. Але тут також багато кохання в його різних проявах. З його радощами та болями, зрадами та прощенням…

Історія видалась дуже реалістичною. Стиль письменниці захопив з перших сторінок. А в обкладинку і оформлення книги я просто закохалася! Це одна з найкращих книг цього року для мене…

На завершення поділюся чудовими цитатами:

«Чи це любов - ця невиправдана потреба мало не весь час бачити тебе поруч? Чи це любов - ця безпека, яку я відчуваю в нашому мовчанні? Чи вона - цей звʼязок, ця повнота?»

«Якась відшліфованість була в її голосі, в ній самій: вона була наче камінь, що лежить на дні швидкого струмка, виглажений за роки й роки, який обливала сяйлива вода. Дивитися на неї було як знайти той камінь, знаючи, що таких зовсім небагато».

«Так дивно, правда, що ці люди не здатні контролювати свою ненависть одне до одного. Звісно, ми всі когось ненавидимо, але вся справа в контролі. Цивілізація вчить себе контролювати».

«…наче рідка сталь, а не кров, текла їхніми венами, ніби вони могли стояти босі на розпечених жаринах».

пронизлива і дуже емоційна книга про війну. Так і хочеться сказати «Війна - вона і в Африці війна». Така ж огидна і жорстока.

Авторка розповідає нам про події нігерійсько-біафранської війни 1967-1970 років. Це художня книга, але вона формує у нас уявлення щодо історичних подій і ідеологічних уявлень сторін міжетнічного конфлікту. Біафра не змогла встояти від тиску Нігерії та капітулювала. Втім три роки люди боролися, терпіли обстріли, голодували… книга дуже болюча, занурюючись у всі ці жахіття воєнних злочинів, підсвідомо переносиш ці події на наші українські реалії… і від того стає дуже боляче. Але читати це варто. «Світ німував, коли ми помирали» — так пише один з героїв і ті слова дуже близько до нас… у цій книзі знайшлось місце не лише горю, смерті, війні, розчаруванню, але і любові, прощенню, благородству і доброті. Мені дужееее сподобався цей текст. Важко було відірватись і досі не можу перестати про це все думати.

Цю книгу було непросто читати, адже це глибока та емоційна сага про людські долі в умовах війни.

Власне, це не просто історичний роман, а майстерна і вражаюча картина життя, яка не може не зачіпати. Авторка створила складний, багатошаровий твір, який розповідає про період громадянської війни в Нігерії, більш відомої як війна у Біафрі. Пані Адічі показує, як особисті історії героїв переплітаються з масштабними історичними подіями, а відчуття глибокої втрати та болю відчуваються особливо гостро, коли в нашій країні також триває війна.

Головна тема роману – це, безсумнівно, війна і її вплив на людей. Адічі зображує, як війна пронизує всі аспекти життя – від сімейних стосунків до політичних і соціальних переконань. Вона показує, як руйнується людська гідність і як політичні події ламають особисті долі. Через описи голоду, бідності, страху та зневіри, Адічі ставить перед читачем запитання: як люди можуть залишатися людяними в умовах жорстокості?

Інша важлива тема – це колоніалізм і його наслідки. Адічі досліджує, як після закінчення колоніального правління Великобританії в Нігерії розпочалися процеси, що призвели до війни, і як ці історичні корені продовжують впливати на сучасну Африку. Вона показує конфлікт між західною освітою та традиційними африканськими цінностями через своїх персонажів, зокрема через Оланну та її родину, які намагаються балансувати між двома світами.

Авторка відтворює драматичну та напружену атмосферу війни, але водночас наповнює її людяністю та ніжністю. Відчуття безнадійності чергується з моментами надії, і це створює потужний контраст, який утримує на межі емоційної напруги. Війна не тільки приносить руйнування і смерть, але й відкриває в людях ті грані, про які вони навіть не підозрювали. Цей роман наповнений жорсткими подіями, але Адічі майстерно додає в нього моментів крихкої краси, що допомагає пережити емоційну бурю. Власні переживання і страхи ніби накладаються на емоції героїв, і це, безперечно, дає відчуття особистої причетності до подій, що описуються на сторінках книги.

Герої роману справжні, глибокі люди зі своїми слабкостями, мріями та страхами. Оланна, молода і красива жінка із заможної родини, здається сильною і впевненою, але війна змушує її переосмислити своє місце у світі. Її розвиток – це подорож через біль і втрати, але вона залишається сильною і зберігає свою людяність. В якомусь сенсі саме Оланна є втіленням боротьби за незалежність Біафри та іґбо.

Угву – ще один важливий персонаж, чиє життя змінюється радикально. Спочатку він – наївний і допитливий хлопець, але війна змушує його стати солдатом, і це змінює його назавжди. Ця трансформація – одна з найболючіших у книзі, але вона відображає те, як війна змінює молодих людей, позбавляючи їх невинності.

Річард, англійський письменник, дає ще один кут погляду на події. Завдяки йому авторка демонструє, як представники заходу сприймають африканські конфлікти. Його погляд на події відрізняється від "місцевих", але з часом він все більше усвідомлює їхній біль і трагедію. І хоча спочатку Річард залишається на периферії подій, зрештою він стає частиною війни.

Книга має широку історичну панораму, і Адічі майстерно поєднує особисті історії своїх героїв з масштабними історичними подіями. Кожен персонаж приносить свою унікальну точку зору і це додає глибини і дозволяє побачити Біафро-нігерійську війну зсередини, з різних ракурсів. Роман нагадує атмосферою деякі класичні твори про війни, але при цьому має свою унікальну африканську ідентичність.

"Половина жовтого сонця" стає не просто історією про іншу країну, а й черговим нагадуванням про те, що війни руйнують життя людей незалежно від часу і місця. Хоча українцям ці нагадування не потрібні, на жаль.

Книга залишає потужний емоційний слід, особливо для нас і всіх тих, хто зараз живе в умовах війни. Неможливо читати цю книгу і не відчувати особистого зв'язку з болем і втратами героїв, оскільки ці теми надзвичайно близькі й актуальні для нас сьогодні.

Ще маю сказати, що багато років тому я вперше познайомилася з творчістю Чімаманди Нґозі Адічі завдяки її роману "Американа". Ця книга відкрила для мене Африку зовсім з іншого боку. Тому я надзвичайно рада, що твори Адічі почали перекладати українською, це дає можливість глибше зануритися в історії та культури тих країн, які донедавна здавалися далекими і незвіданими.

Уявляю, як зараз легко впасти у порівняльний аналіз і почати трішки інфантильно дивуватися тому, як багато нас об'єднує: українців, що виборюють своє право бути щасливими у центрі Європи, та нігерійців, що колись боролися за самостійність.

Хоча насправді, якщо ви читали будь-які книжки про будь-яку війну, то десь на третій вже зрозуміли, що війна завжди і скрізь однакова. Оце й все, що нас об'єднує.

Прекрасно розумію, чому авторка почала свою історію з того моменту, коли маятник вже хитнувся у зворотній бік і почалися гоніння та геноцидні дії проти ібо (ігбо). Бо почати з моменту, коли саме представники ібо (ігбо) спочатку вбили всіх політичних лідерів у різних частинах країни, а потім саме ібо (ігбо) став у керма і розвів багаторічну практику широко підтримуваного фаворитизму, було б якось не тойво. Не викликало б правильний настрій в читачів.

Але звісно, що первісне зло — це біла людина, яка прийшла й покроїла Африку так, як було зручно.

Трішки дивуюся всесвітньому захвату від цього роману (ну хіба що це стало вперше — вголос заговорити про далекі й нецікаві пересічним американцям та європейцям проблеми Африки). А аспект війни, ну що ж, війни завжди однакові. Замінити імена та географію і не розрізниш — читаєш ти зараз про Біафру, чи про Балкани, чи про В'єтнам.

Запальні провідники соціалістичної революції, яких чи не першими й з'їдає ця революція, як найсмачніших своїх дітей. Страждаючий нарід, якому в цілому пофігу і наплювать на те, хто там стоїть на чолі села, аби було де купити рис та борошно. Бусіфікація™, коли війна затягується. Хованки із владою. Жадібні дільці, що наживаються на міжнародній допомозі. Міжнародні структури, які дуже активно виказують сильне занепокоєння™. Пристосуванці, біженці, смерть та апатія.

Що саме з цього ми не бачили до, не бачимо зараз чи не побачимо колись ще десь? Правильно, нічого. Все було і все знову буде.

І щодо "жіночих голосів". Так, вони тут є. Але головну мету — розповісти світу про війну в Нігерії — авторка все одно покладає на чоловіка. Нащо?

#Дафа_радить, але є й кращі книги.

"Половина жовтого сонця" – роман про часи громадянської війни в Біафрі.

Адічі з великою майстерністю передає жахи війни, вплив на звичайних людей і складність політичної ситуації.

В романі описуються історії життя трьох різних персонажів, кожна з яких представляє різні точки зору на війну.
Герої роману дуже реалістичні і багатогранні.

Угву – хлопчина з маленького села, якого віддали в 13 років прислуговувати в місті професору університету.
Оланна – місцева дівчина з заможної родини, яка мала гроші, освіту і хорошу роботу.
Річард – британський письменний, який приїхав у Біафру писати книгу.
Всі вони мають різні погляди на війну та переживають свої особисті трагедії. Кожен з них розвивається протягом роману, що робить їх історії ще більш захоплюючими.

В романів розкриваються всі жахи війни: складність життя в умовах блокади, етнічна та соціальна нерівність, расизм, гендерні ролі, жорстокість конфлікту та його вплив на цивільне населення.
Роман Половина жовтого сонця змушує задуматися про наслідки війни та цінність людського життя.
Читати роман було складно, тому що багато паралелей з нашим сучасним життям. Всі війни йдуть однаково жорстоко і смертельно, страшно і болюче.

Ця книга варта уваги.

"Половина жовтого сонця" сподобалась, багато тригерів, коли і в твоїй країні війна :(
Багато нового дізналася, але більше співчуттів звичайним родинам.

Так книга побудована, що потім занурюєшся в географію та історію Нігерії, шукаєш більше інформації і це дійсно хороша робота автора, коли читач починає копати глибше.

Половина жовтого сонця – це сильна, емоційна книга, книга-відкриття.

Соромно це визнавати, але це факт, що ми дуже мало знаємо про Африку. Ця книга відкрила мені історію Нігерії, народу ігбо, їх культуру і побут. Щоб краще оцінити історичну складову, паралельно багато читала про Біафру. Біафра капітулювала в 1970, а пробіафранські протести і рухи в Нігерії відбуваються і сьогодні.
Війна. Ця книга дає зрозуміти, що незалежно від того коли, де, з яких причин, війна, горе та страждання, які вона приносить, скрізь однакові. Це вражало до деяких неймовірно дрібних деталей, наскільки це резонує з війною в Україні (біженці, повітряні тривоги і обстріли, мобілізація, а головне реакції героїв на все це).
Книга прекрасно написана, атмосферно, кольорово. Читалося дуже легко, навіть важкі епізоди. Це вперше, коли я пошкодувала, що не роблю поміток в книзі, бо інколи одне речення, один діалог зачіпали дуже сильно.

Сподобалося, що основним в книзі є все ж таки звичайні люди, з їх проблемами, бажаннями та страхами, а не сама війна.
Персонажі. Вони живі, цікаві, багатогранні. Але чоловіки в цій книзі мені все ж не імпонували. Мені не вистачило жіночих голосів, дуже б хотіла глав від імені Кайнані, а не лише Оланни.

Книга чудова, однозначно раджу до прочитання.

Книга захоплива.
Цікаво розкриваються персонажі, всі грані характеру та психологічні внутрішні проблеми героїв під час війни. Як це близько і як це знайомо з нашим сьогоденням...
Як вони з початком війни поспіхом збирали речі, як обживались на новому місці. Завдяки авторці познайомилась з Нігерією, Біафрою та їх етнічним населенням.

Раджу, читайте... Якщо наважитесь.

«Світ німував, коли ми помирали». Скільки ми знаємо про справжні почуття тих, хто не має голосу?

Авторці вдалося віднайти рівновагу в досліджені такої нішевої історичної теми. Відшукала прогалини в історії, тему про яку не говорять. Їй вдалося зробити історичне тло багатим і реалістичним. Без нас цих історій ніхто не розкаже, чимало дуже болісних історій.

Справжня трагедія нашого постколоніального світу полягає не втому, що у більшості людей ніхто не питав, хотіли вони цього нового світу чи ні, а радше в тому, що більшість людей не мала змоги обговорити умови цього нового світу. Вони не відчували, що їх перемогли, натомість відчували, що їх зрадили. 

Так дивно, що люди не здатні контролювати свою ненависть одне на одного. Звісно, ми всі когось ненавидимо, але вся справа у контролі. Цивілізація вчить, як себе контролювати. А ще, ці люди повні енергії, але, на жаль, мають слабке уявлення про гігієну.

Написана епічна історія з любовною лінією про науковця (ідеаліста) та багату дівчину (реалістка). Загалом — велика кількість персонажів, які мене вразили.
Потужні жіночі образи, проблеми між поколіннями, несприйняття капіталізму та глобалізації, забобони та багато іншого:

«Кажуть, що ти не смоктала материних грудей... Скажи своїм товаришкам-відьмам, що ти не бачила, не знайшла мого сина»

«Забагато навчання псує жінку, всі це знають. Від цього в жінки зʼявляється гонор, і вона починає ображати чоловіка. І яка з неї потім дружина? Ці дівчата, які вчаться в університетах, ходять за чоловіками, доки їхні тіла не стають ні на що не годящі. Ніхто не знає, чи вона може мати дітей.»

«Хай що чоловік зробить — це не змінить мого життя. Моє життя зміниться, лише якщо я захочу, щоб воно змінилося. Твоє життя належить тобі й лише тобі. Вона могла бути жінкою, що бере на себе відповідальність за власне життя. Вона могла стати будь-ким»

«Як так сталося, що ніхто не сказав йому, що білошкірі люди не безсмертні?» 

«Світ німував, коли ми помирали»

💬Починала відгук якимись розумними роздумами про історичний контекст роману. Та зрештою закинула і вирішила сказати головне: це афігенний, потужний, колоритний і стильний текст.

А які ж тут справжні живі персонажі! До них привʼязуєшся, їм віриш, співпереживаєш і навіть уявляєш їхні долі, перегорнувши останню сторінку.

Оденібо й Оланна - корінні представники етнічної групи іґбо, однієї з найбільших і водночас найменш впливових (не дуже доречне слово, але не можу підібрати інше) етносів Нігерії.
Вони - професор та вчителька з активною громадянською позицією, обожнюють мистецтво, книжки, інтелектуальні розмови.
Революційний дух сімʼї та їхніх стосунків з оточуючими відчутний з перших сторінок.

Тож недивно, що війна за незалежність країни половини жовтого сонця Біафри застала їх вдома. Так само недивно, що попри все: фінансові можливості виїзду, голод і постійні авіаційні нальоти та бомбардування, вони лишились в країні до кінця війни. На жаль, не переможного💔.

«Половина жовтого сонця» - це історія про боротьбу та віру в ідеали свободи та демократії. Історія про вибір.

«Безумовно, слід очікувати втрат. Смерть - ціна нашої свободи»

«Ми всі живемо в цій війні й самі вирішуємо, чи ставати кимось іншим, чи ні»

Це також жорстока трагічна історія про голодомор.

«Монахиня коли мала найменшу дитину, зморщені ляльку з ніжками-соломинками і животом вагітної»

Та на противагу цьому скажу, що роман не чорнушний, не депресивний. Застерігаю вас не боятися його читати - історичний контекст тут виважено поєднується із драмою особистостей героїв та стосунків між ними. Місцями текст читається на одному подиху!

Усі ми зрештою люди. Які б події не супроводжували нас, ми всі живемо тут і зараз: робимо помилки і приймаємо дурні рішення, переживаємо кризи та трансформації.
Саме такими близькими і зрозумілими намагається показати нам своїх героїв Чімаманда Нґозі Адічі.