"Білісіньких або зовсім чорних людей нема, брат; люди, як приглянутись, побільше будуть сірі..."
Це історія про Костя Горобенка, колишнього українського діяча, який ламає себе і намагається мімікрувати, стати справжнім комуністом. Горобенко відчайдушно прагне здаватися своїм, реквізує майно на користь радянської держави, однак продовжує говорити українською, страждати від докорів сумління, ховати від товаріщєй реквізовані книги, аби не подумали, що він досі за українську "інтелігенцію".
💭"В тому річ, Костю, що ти йдеш проти села. Українського села. Того єдиного..., що ради нього засновував колись "Просвіти", був за інструктора Центральної ради... Ти мусиш бити разом з цими незрозумілими людьми саме в ту мішень, яку недавно будував своїми власними руками як певний щит... Ти мусиш, Костю, стріляти в позавчорашнього самого себе! Ось у чому річ..."
А щоб остаточно "стати своїм", Горобенкові потрібно стратити, завдати смерті "зрадникам". Він переконаний, що саме це остаточно позбавить його всіх сумнівів.
У контексті сьогодення історія відчувається психоделічно, майже абсурдно. Перейти на ворожий бік, страждати від докорів сумління, але все одно йти до кінця. Відтак, відчуття від прочитаного змішані. Поки я читала, то ніяк не могла зрозуміти посил автора - він хотів, щоб сучасники й нащадки зрозуміли, як важко було патріотам ламати себе під радянську систему? Пояснення, як ГГ перейшов на інший бік, немає і від цього зрозуміти суть ще важче.
Анонім
Котолог
