Бернар Фан

Попри те, що біографічна література поступається популярністю перед художньою, хочеться нав’язливо рекомендувати нашому мудрому народу більше звертати увагу на передумови, в яких народжувалися, зростали, формувалися особистості, яким судилося стати лідерами націй. Не всі увійшли в історію прикладами для наслідування, бо і генії бувають злими. Та велич тих, кого ми визнаємо знаковими фігурами для розвитку цивілізації і масштаб будівничих, чиї імена вкарбовані золотими літерами, без винятків лежить на надійному фундаменті сумлінності, праці над собою, прагнення до досконалості, вмінні робити висновки із помилок. Ніхто не досконалий. Ніхто! Та всі вони присвятили життя своїм націям і країнам, викладаючись на повну. Не було серед них таких, хто років із сорок люто зневажав рідну країну, не виявляв ні інтелекту, ні здібностей до корисних вчинків і раптом, піднявшись над самим собою, залишився знаковим лідером, чиє ім’я по смерті вимовляють з глибокою повагою. Я, в тому числі, про Шарля де Ґолля. А у вас виникли якісь асоціації з антиподами справжніх рушіїв історії? Поверну всю увагу на книжку Бернара Фана.

Дізнавшись про життєпис про де Ґолля, я не відпустив цю роботу французького історика. Давно хотілося познайомитися не зі стислими думками про людину-символ, а почитати щось таке, фундаментальне. Мені взагалі симпатичні французи. Не тому, що всі вони і кожен із них окремо – носії тільки позитиву і нічого крім позитиву. Якраз навпаки. Вони нагадують мені нас, українців. Взяти будь-яку епоху, та хоч за діяльності того ж де Ґолля, на протилежній чаші терезів – Віші і так звані вішисти. Ну! Та й кожен із нас (абсолютно кожен!) знає за собою риси і вчинки, які можна писати на листі, розділеному надвоє: ліворуч пишемо достоїнства, праворуч – вади. Змалечку Шарль не ріс ідеальним і в останні роки мсьє де Ґолль не зміг би похвалитися досконалістю. А який слід він залишив нащадкам? Мало хто згадає молодого офіцера, якого дехто іронічно називав «довгою Зохрою», а частіше пригадують слова, сказані президентом Франції у зв'язку зі смертю де Ґолля в 1970-му році: «Франція овдовіла».

Якщо чесно, я не заздрю французу, якого двічи обирали президентом країни. Не заздрю, бо він керував Францією не в кращі часи, вивівши її з абсолютного фінансового нуля в світові кредитори. Не заздрю, бо змалечку він пройшов етапи виховання в добропорядній сім'ї, методи виховання в якій я, все ж таки, порівнюю з режимом для новобранців. Якась батьківська суворість, при якій діти зверталися до старших на «ви» і підкорялися розпорядку, гідному військової частини. Крім школи, батько довантажував нащадків обов'язковими зайняттями, особливо в період канікул, виконання яких вважалося пріоритетним і беззаперечним. Глибока релігійність родини потім перенеслася в сім'ю генерала. Він був бульдозером, працюючи на межі можливого. Поруч із таким трудоголіком хто міг розслабитися? Тому, моє шанування лідеру всіх французів! Колись вони не схибили, віддавши кермо держави в надійні руки. Потім було по різному. А у нас, хіба не так?