Артем Поспєлов

Філософська притча у складній формі - і такі реальні історії людських доль, до болю. Це книжка не про щасливих людей. Це про людей, яких відкидає суспільство чи вони самі хочуть від цього суспільства забратися подалі. Які емоції виникають до них? Співчуття, осуд, страх?

Рябий. Дорослий тілом, але розумом - дитина. Та деякі потреби цілком дорослі. Та, що він її називає мамою. Як ці двоє дають собі раду?

Мес. Наркотики повністю підкорили його життя, висмоктали усе. І хочеться сказати, що сам собі винен, але постать Батька, який курив і бив...

Ада. Ада мовчить. Ада робить собі зле. Ада втратила найдорожче, і має таємницю.

Усі виявляться пов'язані і усі стрінуться у незвичному місці, і будуть розкладені крапки над і. Але не всі.

Цю книжку читати трохи важко, але це жодним чином не вбиває бажання читати далі. Спосіб відтворення мови і мислення героїв, Рябого, Меса і Ади - вражає. Ти ніби бачиш світ крізь призму їхнього сприйняття. А оскільки ці душі травмовані і зранені, то задоволення від цього споглядання не отримаєш.

Доктор-новатор і новенький наркотик, ядерні випробування і агресивна секта - ласкаво просимо у цей такий реальний світ!

А при чому Кролик? Ех, Кролик...

Цей роман різкий і темний, він проведе вас по прихованих закапелках людських душ. Але є шанс, що сподобається. І точно запам'ятається.

Амок! Книга, яка емоційно тебе тримає в напрузі весь текст. Амок неймовірно круто написаний, це стилістика, коли ти поволі розкручуєш клубок емоцій, переживань, перетворень головних героїв і слідуєш лабіринтами їхнього життя.

На початку книги ти вловлюєш стиль і мову самих героїв, далі то відкладаєш на декілька хвилин, щоб перевести подих, то читаєш запоєм і не можеш зупинитись.

В цій історії є троє головних героїв з різними психологічними особливостями та проблемами. Кожен хоче стати ближчим до своєї мети, мрії, бажання і у всіх вони такі різні.

Найбільший мій трепет в цій історії до Рябого та його родини. Це дійсно майстерно переданий стан людини, яка має психо-неврологічні особливості. Це майстерно показаний стан його мами, яка хоче допомогти, але потребує і сама допомоги.

Амок - це світ залежностей, псевдотиповості, псевдонормальності. І я переконана, що ця книга для вдумливого і поступового читання. Тут не варто гратися із перегонами своєї свідомості, тут варто дати собі час.

Моя щира рекомендація!

Всі ми схильні до саморуйнації. Кожен лише обирає власний спосіб.
⠀
«Амок» – стан людської свідомості, якому притаманний неконтрольований потяг до деструкції та руйнувань.
У цьому стані живуть троє головних персонажів книги Артема Поспєлова. Ця історія вражає, тригерить і захоплює водночас. Той момент, коли стиль письма - це “вау”, ти пірнаєш з головою у текст, забуваючи вдихнути періодично.
⠀
Перший десяток сторінок ти просто звикаєш до того, що опиняєшся по черзі у голові й думках трьох дивних, хворих і залежних людей:
Меса - любителя екстазі з повними кишенями дитячих травм;
Рябого - велетня з відсталим у розвитку розумом;
Ади - любительки потеревенити з голосом у голові та періодично пограти у гру “лезо-вени”.
⠀
Всі вони живуть свої життя, періодично намагаючись зайти хоч на межу “нормальности”, позбутися тягаря проблем і відхопити собі шматочок радості й щастя. І тут до справи береться шоу Кролика Ло, яке винуватить світ, що створив їх такими як є.

Сюр і психодел, водночас з реалістичністю проблем підкуповують. А для тих, хто хоч колись цікавився темами психічних розладів, сект і різного роду залежностей - справжня знахідка.
Герої наче існують без впливу автора, надиктовуючи свої біди по той бік свідомости. І розумієш, що все це не добре і не погано, а просто є. Їм не можна вірити й довіряти, їх не можна жаліти, бо впродовж сюжету вони ще більше пускаються берега.

Ще одне підняте питання - це тотальна технологізація.Коли ми переступимо ту червону лінію в іграх дослідження генів, ядерних випробуваннях, перекручуванні законів природи та фізики? Чи можливо ми всі вже давно там і кожен несе власне тавро співучасника злочину?

“Амок” - унікальний і кінематографічний, яскраві образи, переходи та змога побачити все ніби збоку або іноді ніби так наче й сам читач стає учасником.
Книжку захочеться певний час переварити, обдумати й змиритися із розбурханими емоціями. А це - найліпша похвала майстерності письма, вважаю.
Тепер мені терміново треба прочитати ще дебютний «Тадуш» автора, бо то має бути так само ок.
⠀
Артем написав: «нехай наші травми не визначають нас. Нехай страждання не визначають ким ми є!” Дякую за ці слова!
Дивіться ширше і вглиб себе.