Андрій Осіпов

Судова система — це надзвичайно цікаве тло для детектива. Прокурори, судді, адвокати — всі вони поєднані невидимими нитками і хочуть чи ні, мусять підлаштовуватися одне під одного. Сюжет — Олександра Величко (74 роки) звинувачують у зґвалтуванні його неповносправної сусідки Оксани (20 років). І все було б спокійно, якби не декілька моментів: - справа ця стає резонансною завдяки втручанню прокурора Гулька, вона має відвернути увагу громадськості від іншої справи; - сам підсудний не підтверджує і не заперечує злочину; - адвокат, що захищає підсудного, кидається в різні кінці та не робить нічого корисного; - мати Оксани хоче лише грошей; - донька Олександра хоче виправдання батька любою ціною. Загалом все це накопичується як куля і ми отримуємо хорошу детективну лінію. До самого кінця книги так і не можемо зрозуміти — винен Олександр чи ні. Історія поділена на розділи, в кожному з яких для нас виступає новий головний герой: - прокурор Гулько — хабарник, авторитарний керівник; - Тарас Сапожко — журналіст, замовити в нього статтю простіше простого; - Никанор Скрипник — адвокат, що не може навести ладу у особистому житті: дружина ревнує, колеги нервують. Єдиний друг — прокурор Воронков помирає від серцевого нападу. Історія не є надто динамічною. Місцями розмови між героями надто довгі і не зовсім цікаві: цінність сімейного життя, що таке кохання, можливість розлучення; вони трохи відволікають від головної історії. Книга буде цікава любителям детективів. А я чекатиму на нову книгу автора.

Анонім

Все відбувається в сучасній Україні, що з огляду на всі події та поведінку персонажів, застрягла десь між радянщиною та девʼяностими. Атмосфера та сюжет як в популярних колись серіалах на кшталт «Вулиці розбитих ліхтарів» і тому подібних, що «травмували» мене та інших людей, чиє дитинство чи юність припали на засилля такого «добра» по телебаченню. Вас занурюють у вʼязке середовище хабарництва та поліцейсько-чиновницького свавілля. Давно мені не було так гидко під час читання. Персонажі, як на мене, досить стереотипні, невиразні. Мова не відрізняється художністю. Діалоги часто якісь штучні. А фрази типу «Я око государеве в межах району» (цю ще можна пояснити специфікою особистості персонажа), але інша: «домівка здавалася царськими хороми», з вуст автора видавалися трансляцією комплексу меншовартості, що сильно тригерило. Кілька разів хотіла кинути, не дочитувати, але таки «дотисла».

Анонім