Зворушлива книга про життя, покликання та співчуття. Аксель Мунте поєднує особисті спогади з філософськими роздумами й подорожами, створюючи світ, у якому краса природи сусідить із людським болем. Твір читається як тиха розмова про сенс існування, відповідальність лікаря і силу доброти.

Є люди, яким доля видає на старті не просто компас, а цілий арсенал пригод. І Аксель Мунте — саме з таких. Читаючи «Історію про Сан Мікеле», я ловила себе на думці, що він жив так, наче хтось увімкнув режим «максимальна яскравість» — і з нього цю опцію вже просто не вимкнути. У книзі він розповідає про себе без зайвих прикрас, але з тією хитрою посмішкою, яку відчуваєш навіть через сторінки. І що цікаво: Мунте одночасно й герой, і свідок, і трохи казкар. Він то рятує людей у руїнах після землетрусу, то ганяє по Європі за психічно хворим пацієнтом, то ледь не помирає під лавиною. І все це подає так, ніби просто з’їздив за покупками. Його історії — то щось між трагедією, гумором і містикою. Я щиро сміялася з його опису «творчої» іпохондрії багатих пацієнтів, а вже за кілька сторінок ковтала складним комом опис епідемій холери й дифтерії, де медицина того часу була безсила. Мунте, попри всі свої замашки самопроголошеного героя, має одну безперечну рису — величезне співчуття. До людей, до тварин, до всього живого. А ще він умів шалено закохуватися — не лише в людей, а й у місця. І саме так він закохався в Капрі. Сан Мікеле для нього — не просто дім. Це прихисток, мрія, десь навіть точка опори. Хоча, чесно кажучи, коли читаєш про всі ті неймовірні події, які відбувалися з ним поза Капрі, то сама вілла здається ледь не спокійною паузою в його бурхливій біографії. Так, Мунте точно не був скромником. Іноді здавалося, що він просто не вміє розповісти історію без «а потім я майже загинув, але…». Але у нього є дивна, майже чарівна здатність не викликати роздратування. Він то посміюється з себе, то підкреслює, що інші зробили більше, то раптом зізнається у власній слабкості — і це роззброює. Єдине, що далося мені важко, — останній розділ, його «розмова зі смертю». Емоційно він мав би бути кульмінацією, але вийшло надто затягнуто, майже монотонно. Я справді кілька сторінок просто перегорнула — а він і так говорив про смерть протягом усієї книги, тож нічого нового не виявилося. Усе інше — чиста читацька насолода. І це той випадок, коли важко сказати, що саме притягує: сам Мунте як персонаж чи світ, який він оживляє своїми історіями. Мабуть, обидва чинники працюють разом. Ця книга не вписується в чітку жанрову рамку — тут і мемуари, і пригоди, і медицина, і трохи магічного реалізму. Але в цьому й чарівність. Одні її обожнюють, інші не витримують характер Мунте й три розділи. Я ж, попри всю його самозакоханість, читала з великим інтересом. Такі люди вміють бути дратівливими — але водночас незабутніми. Рекомендую тим, хто любить яскраві життєві історії, де правда й вигадка ходять поряд і навіть не завжди здогадуються одне про одного.

Неспішна чарівна книга, що відкриває душу мандрівника й лікаря, закоханого в людей і природу. Мунте майстерно поєднує спогади, філософію та ледь іронічні нотки, створюючи атмосферу тихого затишку й внутрішньої свободи. Вілла Сан-Мікеле постає не просто місцем, а символом пошуку гармонії, до якого хочеться повертатися разом з автором.