Відтоді, як я прочитала «У розрідженому повітрі» Джона Кракауера, я думала, що більше ніколи не знайду книгу про висотний альпінізм, яка б так яскраво передавала атмосферу гори, написану з такою ясністю й моторошною інтимністю. Ця книга доводить, що я помилялася. Вона така ж прониклива та емоційно сильна, і висвітлює багато аспектів високогірного альпінізму, які зазвичай залишаються за кадром. Головним чином, це книга про непомітних героїв Гімалаїв – шерпів.

Спочатку може здатися, що ця історія багато в чому нагадує трагедію 1996 року на Евересті: обидві експедиції очолювали досвідчені альпіністи, обидві порушили правило повернення до 14:00, обидві стикнулися з проблемами комерціалізації сходжень та скупченням людей у "зоні смерті". Однак уважний аналіз подій на К2 у 2008 році показує, що поспішні висновки тут недоречні. Як і в багатьох подібних трагедіях, істина знаходиться десь посередині.

Книга не лише передає драматизм події, а й порушує важливі моральні та етичні питання альпінізму. Наприклад, межа між професійним обов’язком шерпи та експлуатацією. Чи має замовник право вимагати від шерпи ризикувати життям? Один з шерпів у критичний момент знав, що підйом буде смертельно небезпечним, але відчував, що не може відмовитися, оскільки отримав за це гроші.

Ще один цікавий аспект – комунікація. Учасники експедиції говорили різними мовами, що спричинило серйозні проблеми, особливо коли єдиний перекладач зійшов вниз через хворобу.

Ця книга – надзвичайно захопливе читання, яке пропонує новий погляд на історію альпінізму очима шерпів. Вона допомагає зрозуміти їхню важку роботу, їхню мужність і жертви, які вони приносять заради сходжень, де головну славу зазвичай отримують інші.

Ключовий момент цієї захопливої книги, мабуть, той, коли авторка Емма Чепмен зізнається, що спочатку мріяла стати археологом, і порівнює це з її реальною кар'єрою – дослідженням історії Всесвіту. Адже саме цим і є «Перше світло» – книгою про зоряну археологію, про методи й відкриття астрономів і космологів, які заглядають у ранні дні Всесвіту.

Одна з найцікавіших рис цієї книги – оригінальність теми. Багато науково-популярних книг із фізики зрештою повторюють одні й ті ж теми – квантову механіку, частинки, теорію відносності. Чепмен, почавши з необхідних основ, веде читача у відносно нову для популярної науки сферу. Вона розповідає про шлях Всесвіту від Великого вибуху через гарячу, щільну фазу, потім Темні віки, поки гравітація не почала формувати зірки й запалювати космічний світанок.

Основна тема книги – пошук першого покоління зірок, а разом із цим ми знайомимося з темною матерією, надмасивними чорними дірами та навіть історією хибного відкриття нового елемента – коронію – в атмосфері Сонця. Крім самих відкриттів, Чепмен також розповідає про технології, які допомагають вивчати давній Всесвіт: від антен у пустелях Австралії до майбутньої обсерваторії на зворотному боці Місяця.

Ще одна визначна риса її стилю – гумор. Наукові автори часто намагаються розвеселити читача, але не завжди вдало. Проте Чепмен – справді дотепна письменниця. Загалом вона пояснює надзвичайно складні теми з вражаючою ясністю для непідготовленого читача – багато в чому завдяки геніальним метафорам і аналогіям.

Я вирішила прочитати Великий Дружній Велетень, тому що хотіла щось легке та швидке між важкими романами, і ця книга повністю виправдала мої очікування.

~Перші враження~

🌸 Чи знали ви, що ця книга присвячена доньці Дала, яка померла від кору в дитинстві? Дуже зворушливо.

🌸 Як і інші книги Дала, вона легко читається і захоплює з перших сторінок. Також мені дуже подобаються ілюстрації в українському виданні.

🌸 У книзі є королева Англії!

~Персонажі та сюжет~

Якщо б мені довелося описати цю книгу одним словом, це було б "простота". Історія проста, персонажі прості, сюжет лінійний і зрозумілий. Очевидно, що це дитяча книга, але її можуть оцінити й дорослі.

Мені подобаються прості персонажі. Софі легко симпатизувати, тому що вона добра і смілива. Велетню – тому що він допомагає іншим. Інші велетні теж прості, але в іншому сенсі – вони злі й відразливі (стільки розмов про поїдання дітей!), але це працює в контексті дитячої книги.

Сюжет теж дуже простий і легко сприймається. Як у багатьох дитячих книгах, дія розпочинається одразу: Софі викрадають, вона потрапляє до країни велетнів, вони разом планують врятувати дітей, і їхній план ідеально спрацьовує. Невже вони просто ловлять велетнів і скидають у величезну яму? Так, і це працює. Саме це мені подобається в дитячій літературі – тут усе закінчується добре.

~Улюблені моменти~

Мені дуже сподобалася тема снів. Особливо сцени, коли вони відвідують Країну Снів, і розмови Велетня з Софі про сни. Ідея того, що сни мають форму і можуть створюватися, справді чарівна. Також цікаво, що у фіналі книги сни відіграють ключову роль – вони впливають на думки й вчинки людей. Це чудовий урок для дітей.

Мова Велетня – це просто щось неймовірне! Тільки Роальд Дал міг придумати такі смішні й водночас зрозумілі вигадані слова. Я читала деякі уривки знайомим, і ми сміялися над тим, як смішно говорить Велетень. Але при цьому його можна зрозуміти! Його перевернута мова та любов до газованого напою з бульбашками роблять його особливо милим персонажем.

~Висновок~

Ця книга – класика. І я думаю, що кожна дитина повинна її прочитати. Книга переносить читача у чарівний світ Дала, наповнений веселими персонажами та простою, але захопливою історією.

Фінал дуже швидко підводить риску під усіма подіями – можливо, трохи більше складності зробило б книгу ще цікавішою. Але загалом це чудова книга для дітей та дорослих, які зберегли у собі дитину.

Я впевнена, що нічого нового тут не скажу, але все ж таки висловлюсь. Це найлегший і найдотепніший роман Діккенса, який я читала досі, хоча в ньому вже можна помітити проблиски його соціальної активності. Це його перший роман, і в ньому вже видно зародки письменника, яким він стане в майбутньому. Вражає усвідомлення того, що він написав його у 24 роки. 24!!!

Окрім його юного віку, сам спосіб написання також специфічним — він писав роман у вигляді серіалу, тому кожен випуск потрапляв до друку і більше не підлягав редагуванню. Скільки романістів можуть працювати в умовах, коли не можна вносити жодних змін у свій твір? Ба більше, він почав публікувати «Олівера Твіста», паралельно працюючи над «Посмертними записками Піквікського клубу». Такий графік мав бути виснажливим для молодого письменника.

Його талант до сатири та карикатури вже проявляється в цьому творі, адже він знайомить читачів із низкою кумедних персонажів, які потрапляють у всілякі халепи. Моїми улюбленими героями стали містер Джингл — хитрий шахрай, якому кілька разів вдається ошукати піквікців, перш ніж він отримує по заслузі, а також родина Веллерів — батько і син. Їхні кумедні діалоги часто викликали у мене усмішку. Сем, вірний слуга містера Піквіка, додає в цю наївну компанію трохи здорового глузду та вуличної кмітливості. Ми розуміємо, звідки в Сема з’явилася його доволі цинічна думка про людство, коли знайомимося з його батьком — досвідченим кучером, якому не дає спокою лицемірний «пастир», що має надто великий вплив на довірливу місіс Веллер.

У романі безліч персонажів, які з’являються на короткий час, але залишають по собі яскраве враження. Уже тут проявляється геній Діккенса у створенні як гротескних, так і комічних образів людей, яких ми можемо впізнати та з якими можемо себе асоціювати. І цей талант тільки розвиватиметься у його подальших творах.

Ця книга — обов’язкове читання для всіх відданих шанувальників Діккенса або для тих, хто тільки хоче ним стати.