Цю книгу в жанрі антиутопії я прочитала з цікавістю, хоч це й трішки дивна книга з повільним темпом.
На Землі сталося глобальне потепління, звична температура приблизно 40 градусів. Якщо читатимете книжку під час літньої спеки, ви зможете чудово зрозуміти почуття персонажів, які прямують до нового місця роботи. А вони проймають, справді. Хтось знайде роботу в «Хмарі», а перед кимось безжально зачиняться двері, і людина залишиться під пекучим сонцем.

А ми рушаємо далі за Пакстоном і Цинією в глиб корпорації «Хмара», яка знаходиться у «Сховищі», відокремленому, замкненому середовищі від решти.
Один із персонажів, Гібсон заснував корпорацію «Хмара», де люди не відчувають наслідків глобального потепління, де в них є добре оплачувана робота, де все влаштовано з усіма вигодами, з усіма новітніми технологіями, і можна не перейматися за завтрашній день. Можна не перейматися, що сонце спалить твою шкіру, а під боком завжди є вода. Але це дуже оманливе середовище, бо корпорація перетворює людей на рабів.

Те, що люди в більшості своїй готові добровільно перекладати відповідальність не є чимось фантастичним, чи не так?
Книги «451 за Фаренгейтом», «1984», «Оповідь служниці» у Сховищі не читають, ці книги не мають попиту, а читають все більше якийсь ромком, дрони використовуються для доставки будь-чого. Дуже смачні Хмарні бургери, просто смакота, Цинія і Пакстон люблять ними наїдатися, а Хмарні бургери набагато дешевші за будь-які інші.

Щоб книга мене дуже вразила, сказати не можу.
Що турбує автора? Глобалізація. Ок. Усі біди людства він бачить у ринковій економіці. Якщо всі біди від вільного ринку, то яку альтернативу бачить автор? Я не зрозуміла. Невже планову економіку? Книга має трохи дивне завершення, яке викликає питання, а чи автор не залишив собі лазівку для продовження?

«У кожному житті є своє ядро, своє осердя, свій епіцентр, з якого все проростає і куди все повертається».

Оповідь дуже неспішна і розмірена, до того ж нелінійна, потребує концентрації від читача. Наприклад, ще на початку є згадка про якусь Енн. І треба запам’ятати це ім’я. Щоб коли воно з’явиться знову, зрозуміти чому людина згадувала її, щоб пов’язати її з персонажами в оповіді, кому вона ким доводилася. І так повсякчас у книжці. Тому текст на початку потребує уважного читання. Бо коли говориться, що ось це бабуся чи дідусь дівчат Сьюзен, Джудіт та хлопчика Гамнета, треба ще зрозуміти кому ці бабуся і дідусь доводяться мамою і татом. Ось така це трошки складна оповідь. Але цікава!

“Я все думаю, що колись з’явиться якась зморшка чи складка в часі, і ми повернемося туди, де були, туди, де вона живе й дихає”

Книжка дуже сумна. А місцями безнадійна. Бо правдиво описано, як поширювалась чума. І правдиво описана втрата близької людини! І ми ці емоції переживаємо разом із персонажами. Як пошесть може вмить убити сильну й здорову людину! Це майстерно описано! Але це читання важке, бо нелегко читати про смерть близької людини, а конкретно дитини (авторка, до речі, сама це спойлерить)! І далі правдиво описане, як горе може змінити людину, зломити її. І ти занурюєшся в те горе, згадуючи своє. Згадуючи те, що ти намагаєшся забути. Ті жахливі дні відразу після смерті коханої людини. І божеволієш разом із головною героїнею.
Книжка може нагадати тобі про твої втрати. Про пережите тобою, коли помирали твої кохані, які ніколи не повернуться, і ти теж думаєш про ту «зморшку чи складку в часі». Тому не знаю, як я можу радити читати цю книжку. Мені після неї довелося витягувати себе із сумних спогадів. Якщо готові взятися до читання цієї книжки, я вас попередила, будьте до цього готові.

Можливо, ви знаєте про кого ця книжка. Але якщо не знаєте, ви самостійно почнете про це здогадуватися. Хоча майже всі знають про кого вона, хоч її герой жодного разу не називається. Хоча ні, ця книжка про його сім’ю, яка могла бути в нього. Бо постать ця загадкова, й зараз ще вкрита флером таємничості. Мабуть, можна подати і таку версію подій. Най буде.

На обкладинці книжки птах юнки Агнес.
До речі, коли персонаж володіє такими властивостями, як передбачення, завжди дивуєшся, чому він бачить з майбутнього саме те, а не інше. А це залежить лише від волі автора.

«Хороший шлюб — це шлюб, який вижив. І ніхто з нас цього до кінця не знатиме».

Піддалася якомусь імпульсу, обираючи книжку. Може, обкладинка тому заслугою🧐? Та попри такий імпульсивний вибір зав’язка детективної історії мене швидко затягнула. Чому? Бо паралельні лінії персонажів ваблять тебе зануритися в читання.

Ліззі, яка працює в юридичній фірмі, погоджується з якихось дивних причин захищати Зака, свого давнього однокурсника, якого тепер звинуватили у вбивстві Аманди, його дружини. Відразу стає цікаво, чому Ліззі на це прохання Зака погодилася, бо щось же її відштовхувало від Зака. Інтригує питання, що було між ними колись?
Це історія з постійними посиланнями до минулого, як і годиться для трилера. Тут цікаво спостерігати за паралельними описами подружніх стосунків. Тут немає повністю позитивних персонажів, вони як живі люди з недоліками. Історія розкривається нам через двох персонажів — Ліззі та Аманди, тобто, тут є розділи про події, що передували вбивству. А ще тут цікаво було дізнаватися про сімейне життя інших мешканців містечка, де жила Аманда з Заком.

Всі персонажі зі своїми таємницями, зі своїми скелетами у шафах, усі вони мають причини щось приховувати, брехати. Сусіди стежать один за одним, а дехто зламує комп’ютери місцевих мешканців і отримує доступ до особистої інформації сусідів, їхніх таємниць, до їхньої брудної білизни. З якою метою? Цікаво з’ясувати це питання. Ця лінія додає інтриги.
Завдяки простій мові, без будь-яких вишуканих слів читається книжка легко й швидко. Авторка, як і належить для трилерів, плутає читача. Читати приємно і цікаво.
У шлюбі, як в напруженому трилері, не знатимеш до кінця чи він чудовий, поки не пройдеш увесь шлях.

Впевнена, для цієї книжки знайдеться вдячний читач. Сюжет тримав у напрузі, стосунки персонажів розвивалися цікаво, хоч у деяких моментах і передбачувано.
У якийсь момент у мене з’явилися слушні підозри, але авторка замилила очі, вдало відвівши від діри, в якій можна було побачити убивцю. І ти вже думаєш, а ну от же є таке, а є ще це, і ти вже підозрюєш інших.

Залишилося питання без відповіді, маленька дірка, хто телефонував Аманді раніше?
Ще питання. Чи потрібно було Ліззі брехати читачу? Чи не могла вона нам про свого батька розповісти правду, а персонажі книжки її могли не знати? Так було б чесніше з читачем, але знизилась би інтрига.

Це було запаморочливе читання, сповнене загадок та психологічним жахом. Волосся ставало дибки, а я з насолодою думала, що це так файно моторошненько. Хоча такі відчуття почалися вже з другої частини, а перша частина мене цікавила менше. Але я відчувала, що в цій книжці щось таки є, тому читала далі! А далі стався поворот у книжці, який приголомшив мене! І от із тої миті почалося те, що мене захопило і змусило лякатися.

Сцена з вискубуванням волосся, мені аж дурно ставало. Хто читав, вам було моторошно? Мені аж до сиріт. А сцена зі стосиком грубезних книг на животі?
Наче впорснули адреналіну в кров.

Все має інший вид, якщо дивитися під різними кутами зору.
Ми бачимо, що манери оповіді від різних персонажів у книжці різні.

Під кінець я відчула приємний захват, шаленство, радість, що я прочитала такий трилер!