Мені дуже сподобалась книжка! Я б її описала трьома послідовними словами: темрява - танець - сонце.

Насправді це, мабуть, перша книжка про війну (хоча вона не тільки про війну), яку я прочитала за цей час. І, неочікувано для себе, я часом навіть плакала. Особливо на віршах.
Це було якесь таке дуже особливе відчуття - читати цю книжку. Ніби ця історія десь так близько... не знаю, як описати. Можливо, це тому, що її написала людина, з якою я спілкуюсь і яка спілкується зі мною...

Іноді я подумки порівнювала себе з Ярою, і ставало сумно, бо мені здавалося, що в мене так не вийшло б: попри все, що сталось, віддатися якійсь справі так палко і взагалі продовжити жити. Але потім я згадала, що в мене таки це вийшло (принаймні друге).

Дуже дивно, як весна, яка ніби для всіх одна, для когось є сонцем попри похмуре небо, а для когось - сірістю попри сонце. І справді, першим часом було дещо боляче спостерігати, як люди роблять з найбуденніших проблем такого сіамського слона, коли хтось тихенько молиться, аби просто вижити. І добре, що ти цього торкнулася в книзі.
Мені дуже відгукується ця контрастність, про яку пише Маруся. З одного боку радісні моменти в новому місті, а з іншого - спогади з окупації, незнання того, чи рідний дім узагалі ще є і чи ті, хто в ньому ховається, іще живі.

А на вірші "Білий цвіт пахне домом..." просто не могла стримати сліз. Здебільшого через те, що згадала, як колись уже щиро повірила в те, що ніколи більше не потраплю додому (як чудово, що я читала це, зрештою, вдома!!), а ще через його таку різку відвертість: "Пада дощ. Умиває весну. / А війна цю весну убиває", яка так собі контрастно стоїть поряд із красивими образами й метафорами.

Найемоційнішим і чомусь найкрасивішим був, звісно, епізод, коли Яра прибігла в танцювальну залу після новин про тата. А мурашки по шкірі в мене пішли, коли "спершу одна пара рук обхопила її обережно й ніжно, а тоді ще одна, і ще, і ще..." І я безмежно рада за Яру, що вона знайшла в спершу чужому місті стільки рідних людей.
Узагалі Яра пройшла купу різних емоційних станів: і зневіру, поєднану з болем, і роздратованість, і нарешті виплакала ту сльозу, що добре, адже є знаком життя, і страх, і стільки-стільки контрастних відчуттів, і любов, і кохання, і щось дрібне, але затишне й добре, як от млинці, які стільки разів намагалися врятувати ситуацію, хоч їм не завжди вдавалося.

І ось іще декілька моментів, які мене зачепили:
"Таке красиве небо, а буває таким небезпечним. З нього падають бомби, ним летять ракети й винищувачі, від яких лишаються довгі сліди. Певно, крім землі, вони ранять і небо".

"Про що має бути танець? Не можна просто кружляти, стрибати і падати. Танець неодмінно мусить бути про щось. А у неї поки що - одні піруети, вигини і падіння. Без прихованих сенсів та яскравих ідей".
*Танець не може бути без історії, а цю історію Маруся зробила танцем!

"Серпень лишається серпнем.
Медовим, туманним і теплим.
Кава смакує терпко.
Цей світ нас ще досі терпить..."

"- Вже йду! Рита відклала олівці й папір, шви- денько вибравшись із-під ковдри, і підстрибом по- бігла на кухню". А тут я зрозуміла, як негарно вчиняю, коли мама кличе їсти, а я, буває, приходжу щонайменше через годину, коли всі вже виходить з-за столу. Це ж таке щастя, коли мама кличе тебе на обід. Треба вчитися цінувати такі дрібнички. Як це роблять діти.
Про це говорила і модераторка онлайнової презентації, і, може, не одна, але я теж хочу сказати, як це влучно описано, що діти - чи не єдині, хто попри все продовжують жити і дарувати надію іншим. І ставати причиною продовжувати жити іншим:

"Знову запала тиша. Рита стукотіла виделкою і голосно плямкала, й це було єдиним звуком, що нагадував про те, що в цій квартирі досі існувало життя".
Із віршів мені найбільше сподобались "Частіше обіймайте книжки...", "Я не пам'ятаю, як можуть шуміти дерева" (ось цей, мабуть, найбільше), "Білий цвіт пахне домом..." А взагалі-то всі чудові!

І накінець відзначу співпрацю з благодійним фондом "Голоси дітей"
Це чудово!🌸