Обережно! В цьому відгуку багато літер, можливо, занадто детальний переказ, спойлери.

Що буде, якщо поєднати Долорес Амбридж, жіночу в’язницю і антиутопію? Школа ідеальних матерів. Це заклад, в який потрапляють жінки, які зробили помилку у вихованні дітей. І не важливо, чи залишили дитину саму вдома або на іншу дитину, чи мати вживає алкоголь і б‘є дитину - наслідки будуть однакові. Соціальні працівниці забирають дитину в прийомну родину, в кращому випадку - її віддадуть родичам «поганої матері».

В цій «школі» правила розпорядку такі, що в’язниця в порівнянні з цим може здатись курортом. Матері змушені прибирати на території, їм забороняють спілкуватись зі своїми сім’ями і дітьми. Деякі не мали звістки від рідних місяцями, причина - це може нашкодити навчанню. Саме навчання полягає в тому, що матерям видають ляльок-роботів, які максимально схожі на їхніх реальних дітей. На цих ляльках матері повинні навчитись бути хорошими. На навчаннях їм кажуть, що вони погані матері і небезпечні для своїх дітей, що хороша мати повинна забути про свої потреби і робити все для своєї дитини-ляльки. Вони навчаються захищати ляльок від небезпеки, доглядати за ними, піклуватися про їх комфорт, в разі потреби битися щоб захистити ляльку від уявного нападника. Правила дуже жорстокі і постійно змінюються, всім керують інструктори у рожевих лабораторних халатах, які діють як наглядачки. Матерів вчать любити своїх ляльок, за найменшу провину позбавляють права побачити свою справжню дитину в режимі відео дзвінка. Таким чином матері повинні ставитись до ляльки як до своєї дитини, спілкування з лялькою має бути в пріоритеті, навіть якщо йдеться про відеодзвінок з реальною дитиною.

Авторка робить акцент на тому, що в таких умовах виникають ознаки кастової системи і расової самосегрегації, кольорові мами мають менше шансів повернути своїх справжніх дітей бо до них вимоги жорсткіші і менш поблажливе ставлення. Також важкість роботи, яку матері виконують в «школі» залежить від їх раси. Афро- і латиноамериканки миють душові а білі матері мають привілей працювати на свіжому повітрі. Тут також є школа для татусів і до них вимоги набагато поблажливіші ніж до жінок, їх не змушують казати що вони небезпечні нарциси, що вони погані татусі, а лише що вони вчаться бути ліпшою людиною. Їх не примушують до праці і ніколи не позбавляють права раз на тиждень телефонувати своїм дітям, в той час як жінки не бачать своїх дітей місяцями. Серед жінок траплялись випадки самогубства а також втечі зі школи. З чоловічої школи також втік татусь але його не шукали і не згадували про нього. Жодну мати зі школи я не можу назвати байдужою до своєї дитини, навіть тих хто бив дитину або тушив об неї недопалки. Авторка їхні дії не виправдовує але пояснює як кожна мати стала такою. Деякі з матерів були жертвами сексуального насильства, одна з них народила в 15. Сама будучи дитиною, вона не розуміла як виховувати свою власну дитину.

Авторка показує нам історію, як через 2 ночі неспання головна героїня зробила помилку і залишила дитину вдома. За це вона була позбавлена батьківських прав, можливості бачитись і спілкуватись з донькою до її 18-ти річчя. Дитина залишається в сім’ї колишнього з його новою дівчиною. Вони мали б турбуватись про дівчинку, але оскільки вони натуропати, то лікують її вушну інфекцію кристалами і ефірними оліями, відмовляються робити їй щеплення від грипу і садять її на дієту від чого дівчинка стає дуже худою. Їй ще навіть 2 років немає на той час як Фріду позбавили батьківських прав і дівчинка дуже сумує за мамою. Соціальні працівники постійно наголошують на тому, якої травми завдала Фріда своїй дитині, залишивши її саму на декілька годин. Але насправді від розлуки з матір’ю дитина страждає набагато більше.

Інколи краще мати синицю у руці, аніж журавля в небі. Цирцея якраз про це. Вона проходить шлях від нерозуміння ким вона є до усвідомлення того, що тільки будучи смертною життя набуває сенсу. Вона про те, що дім - це там, де ти і там, де тобі комфортно наодинці з собою. Цирцея вагається між тим, щоб бути під батьковою протекцією, але за це коритись йому, або жити у довічному вигнанні, маючи автономію і право вибору.

Цирцея - це історія жінки, яка відмовилась від переваг золотих кайданів на користь самостійності і відповідальності за свої дії. Цирцея бачить, що боги мертвіші за смертних, бачить гниль у стінах і єдиний спосіб усе врятувати - це зруйнувати і побудувати заново. Саме це вона й робить весь той час - перебудовує себе і світ довкола. Вона не сприймає наказів ані батька, ані богів олімпійців і не втрапляє на гачок Гермеса. Вона вірить в людей, і навіть після того як людина її ґвалтує, стає жорсткішою і менш наївною, однак не втрачає віри в людей. Вона все ще любить їх, однак якщо хтось прийде до неї додому зі своїми порядками, вона сміливо перетворить зайд на свиней а потім заріже їх. Вона не ідеалізує людей як раніше, до зустрічі з Главком, вона вже знає їх природу і має зброю проти них. Історія Цирцеї це історія жінки яка відмовлялась коритись і скільки би вона не зазнавала поразки, завжди була готова підійматись і робити те, що їй потрібно знову і знову, чого б це не вартувало.

Дуже реалістична історія про хижака, який безкарно існує, патріархальне суспільство, яке його покриває і жертв яким в більшій чи меншій мірі зламали життя і про те, як вони з цим живуть і з якими наслідками мають жити і справлятись.

Найгірше тут те, що такі історії, як з цією Ванессою дійсно трапляються в житті і більшість таких випадків залишились невідомими світу.
Найкраще - те, що це не дидактичний посібник по виявленню злочинця, персонажі складні і багаторівневі і в якийсь момент виникає думка що можливо антагоніст не такий вже й поганий, хочеш повірити в історію кохання (якої там і близько немає), бо ж злочинець постійно наголошує на тому що йому немає за що вибачатися і він взагалі найбільше постраждав, тут усвідомлюєш що тебе піймали на гачок маніпуляцій, саме так і стається в реальному житті: жертва не визнає себе жертвою, а злочинець - злочинцем, суспільство закриває очі і все повторюється багато разів.