Як думаєте, що гірше: три роки працювати без вихідних, наче раб на галерах, чи прокинутись, а в тебе за вікном зомбі-апокаліпсис? Очевидно, що перше!

Ось так само вирішив і 24-річний Акіра Тендо. Будучи молодим і недосвідченим, хлопець влаштувався на так звану “каторжну роботу”. Токсична культура праці, постійні овертайми, змагання між колегами у кого швидше з'явиться грижа чи хто довше не приймав душ — все це перетворило амбітного та зарядженого Тендо на нещасного і вічно втомленого хлопця.

"Ну й спека… А коли я востаннє мився?"

Проте одного чудового ранку все змінилося. Забігши до консьєржа, щоб заплатити за стоянку велосипеда, хлопець побачив, що наглядач будинку смачно бенкетує якоюсь панянкою, а навколо відбувається справжнє божевілля — зомбі заполонили вулиці.

Тільки для Тендо цей день став найщасливішим в житті, адже від сьогодні більше не треба ходити на роботу! Тому у Акіри починається справжнісінька відпустка, про яку той навіть не мріяв! Хлопець створює список зі 100 бажань, які треба встигнути втілити в реальність до перетворення на зомбі!

Зізнаюсь чесно, я безмежно кайфанула, читаючи цю манґу, бо вона просто вау! По-перше, це просто красиво — кров, кишки та підкачані колишні реґбісти Акіра та його друг Кенчо — ну дуууууууже гарно! По-друге, це до біса весело! Ну і по-третє, за фасадом тайтлу про зомбі-апокаліпсис ховається глибока ідея про те, що варто цінувати кожну мить свого життя та не марнувати його на каторжній роботі, яка окрім виразки та сколіозу не принесе нічого хорошого.

"Тоді пошли до біса свою богадільню!"

Ця історія обов'язкова для прочитання всім, хто відчуває, що втомився від своєї роботи чи від усього життя. Як мінімум один-два вечори з цією манґою в руках точно зроблять вас трішки щасливішим!

«Траурний Концерт» – манґа, яка говорить про смерть, але так, що ти невільно починаєш нею милуватися.

Головна героїня історії – студентка Лінь Чушен, яка в пошуках себе залишила інститут, посварилась з батьками та прийшла влаштовуватись майстром церемоній в похоронне бюро «Агенція щасливих церемоній» (цікава назва як для такого місця). І хоча перше знайомство з роботою пройшло не дуже гладко, поступово дівчина звикає та разом з директором Янцінем та його помічником Ашанем сумлінно працює, аби допомогти людям прийняти втрату.

"У труну кладуть мертву людину. А для смерті немає різниці."

Очима Чушен ми бачимо не одну складну, проте правдиву історію смерті, прийняття, скорботи та жалю. Через свою доброту, дівчина нерідко “лізе не в свої справи”, проте вона не може інакше, і саме ця наївність та простота Чушен часто допомагала іншим відпустити душевний біль.

І хоча кожна з невеличких історій відкриває нові грані скорботи та смутку, в цьому чудовому ваншоті знайшлося місце і для кумедних жартів, і для купи цікавої інформації про поховальні обряди Тайваню, особливості прощання з померлими та інших нюансів, пов’язаних з роботою похоронних бюро та майстрів церемоній.

"Поховальна церемонія проводиться для того, щоб живі попрощалися з мертвими."

Що відбувається з героями після того, як світ врятовано? Вони намагаються пристосуватись до нового життя, доки старовинна магія маєтку не виходить з ладу.
Натаніель, Елізабет, Сайлес та Мерсі опинились у пастці будинку. Для свого звільнення вони починають розкривати таємниці давно загублених кімнат та проклятих предметів, якими наповнений будинок.
Авторка виділила значну частину оповіді для Сайлеса, що неймовірно радує, бо в "Чаклунстві Шипів" хотілось бачити цього персонажа частіше. Проте, цей сиквел — розширений епілог, про що говорить і сама Марґарет. Тому ця частина для тих фанатів, кому цікаво дізнатись про подальший розвиток стосунків Елізабет і Натаніеля, а також привідкрити завісу минулого Магістра Торна.

«Моя зломлена Маріко» — історія про біль, що мине тільки зі смертю, та любов, для якої смерть — не перешкода

Як це, втратити найріднішу в житті людину? Страшно? Сумно? Нестерпно? Чи, можливо, страшніше втрати лише жити з думкою, що саме ти не зміг зарадити, не впорався, зробив недостатньо, і те, що відбулось, твоя провина?

Ось що було в голові в Ші, яка втратила найцінніше в житті — подругу Маріко, котра більше не могла зносити щоденний біль.

"Дивно, так? Коли болить настільки, що залишається тільки померти, але однаково не помираєш."

Шіно не може просто так все залишити, вона повинна зробити хоч щось наостанок для її прекрасної, але зломленої Маріко. Дівчина не може дозволити праху подруги залишатись в місці, просякнутому болем. Тож Ші вирішує показати Маріко давно обіцяне море, лише для них двох.

Ші прямує в місце призначення, паралельно крокуючи шляхами своїх спогадів та почуттів, намагаючись вирізати у пам'яті справжню Маріко — ту, що була єдиним світлом в її житті.

"Навіть ставши попелом, ти — це ти. Сяйна, невловима, легка як вітер, але побороти гравітацію таки нездатна."

Ми не керуємо життям інших і не можемо примусити їх любити себе, але в нашій владі пам'ятати їх справжніми, набагато кращими, ніж вони бачать самі себе.

Однозначно рекомендую для прочитання цю манґу, якщо ви любите сюжети, які примушують задуматись.