Роман про подорож додому, чи назад в життя з якого так сильно намагався втекти.

Яра та її брат Олег вирушають з Києва на Донеччину на весілля до сестри, яка , як то кажуть, «залетіла». Їдуть не з великої любові, бо так треба, так прийнято, так наказала мати.

Дорога потягом, маршрутками, попутками зі спогадами про дитинство, звідки вони прийшли та де вони зараз, розмова з людьми, які зустрічаються по дорозі, випадкові не випадковості. Вас поглинає, якась сірість та депресивність, безвихідь.

Їдучи на весілля, брат та сестра потрапляють на похорон дідуся Федора, єдиного втілення домашнього тепла. Для мене це як символ, що любові тут більше нема, останні її каплі померають. Та й вцілому це роман про не любов усіх та до всіх, холодна мати, дитячі травми, такі непрості стосунки між самою Ярою та Олегом, які не вміють спілкуватися та підтримувати один одного, коли твої діти на весілля це просто «два місця в ресторані»

Для мене найбільш показовий епізод, коли Яра після походу на кладовище пішла допомагати бабці шукати загублену козу(чи то може себе, виплакати всі речі, які накопичилися за час похорону «для галочки», «весілля для галочки».

«Думки про квіти виявилися сльозогінними - і вона раптом розридалася. Якось так це вийшло: розридатися у степову землю, схлипувати в суху траву, яка замість витирати сльози подразнює і без того червону шкіру. Вона плакала за померлими: дідом, бабою і батьком. Плакала за живими: за материну долю, за маленьку Настусю. Вона стікала водою за себе й за брата. 3 її очей лилися струмені, на ліктях відбилися грудки землі, а сонце напекло в потилицю. Зненацька стало легше - так, ніби прокидаєшся від моторошного сну й виявляеш, що потрібно вставати, бо вже ранок. Сон нікуди не дівся, але Яра вирішила, що вже досить».

Кажуть, що в цій історії можна впізнати не тільки Схід, а й інші регіони. Я не погоджуся. Описи землі, рослин, які вдираються у шкіру колючками аби вижити, тріщини в землі в які можна засунути дві долоні це точно про степ. Земля на моєму рідному Поділлі щедрий чорнозем, квіти на ньому лагідні та м‘які, а всі культури легко приймаються, зелень буянить різнобарв‘ям🌿

«Рослини, що проростають із глини мають міцні тіла, і коротке коріння».
Цей опис степу, як коротка пам‘ять про свій рід, батьковий хутір, його останню картину, яка так і залишилася в якійсь занедбаній чужій дачі, так і не віднайдена дітьми

Так вже мені любиться оформлення цієї книги. Так влучно підкреслює вайб описаного всередині. Легкі спогади про дитинство, веселощі, бешкетощі, запах свіжескошеної трави, ранкова роса на кросівках, перші поцілунки, чудернацька мода 2000-х, бойківський сленг.

Легкий світлий роман на кілька вечорів, який перенесе вас від дорослих турбот, але і очікувати філософських роздумів про цінності цього життя від нього не слід. Просто згадайте літні канікули в бабці, якщо є можливість подзвоніть ій🤍

Мені було 12 років - я в Криму з батьком, що теж наче літературний прийом. Російськомовний Севастополь, субтропічний клімат, інжири ростуть в саду, гори , що зачаровують, місто, що розчаровує. Чи чула я заклики до молитви? Ні. Чи бачила я щось з кримськотатаської культури? Ні. Чи знала я, що є кримські татари та що відбулося з ними 1944? Навряд. Я відчувала, що я чужа тут. «Маленькая девачка, каторая не разгаварівает на нармальнам язике».

2014 рік, мені, здається, 21 рік. Я не розумію чого всіх турбують хороми Януковича, Тимошенко яка «встала і пішла», а не події в Криму. Я відчуваю страх. Злість. Розчарування в Києві. Київ стурбований.

«24 лютого 2022
6:17
Владе, привіт. Нашому мовчанню вісім років. Але зараз годі мовчати. Невідомо, чи вийдемо з цього всього живими, тож я хочу, аби ти знав: за всі ці роки моя любов не висипалась крізь пальці, наче пісок, а була незрушна, мов гори. Це ні до чого не зобовʼязує ні тебе, ні мене, але тепер ти це маєш знати. Бережи себе та близьких.
6:29
Навзаєм, Оксано».

Чи хочеться після таких слів леліяти надії на майбутнє, чи треба чекати, чи жити далі…