Пʼять причин, прочитати цю книгу:

1️⃣ Вам постійно бракує додаткових годин в добі і/або ви розчаровані своїм рівнем продуктивності.

2️⃣ Через хронічний поспіх, ви почуваєтесь, ніби втратили контроль над життям.

3️⃣ Вам цікава тема тайм-менеджменту та/або глибші філософські концепції часу.

4️⃣ Ви вже читали книги про саморозвиток + (і це важливий плюс) вони щось привнесли в ваше життя.

5️⃣ Дізнатися, що ж такого полетіло з рук Іва Бобула в інтервʼю Емми Антонюк.

Думаю, вам сподобається цей текст, якщо поділяєте щонайменше дві з перелічених причин. Так-то його зміст зводиться до кількох знову і знову повторюваних тез (спойлер: щоб встигнути все, треба зменшити кількість своїх задач) і деяких цікавих філософських флешбеків. Розумію, чому книга є популярною серед, наприклад, американської культури трудоголізму і овертаймів, але для тих, хто веде спокійніше життя, вона просто неактуальна.

Тож рішення за вами, але в будь-якому випадку запитайте себе: як я збираюся провести виділені мені 4000 тижнів?

Я ридала. Довелося читати цю книжку вночі, щоб не руйнувати свій стан впродовж дня. Чи це не привілей: багато інших українців не можуть от-так «вимкнути» реальність війни, коли їм заманеться. Російські ракети не приходять на вимогу — вони несуть смерть без зʼясування обставин. Лише тому що ми українці, які посміли жити.

Здається, справа не в тексті. Жахає реальність зафіксованих подій.

“77 днів лютого” – це не художній твір, а збірка репортажів. Кожен розділ – правдива історія війни, описана одним з репортерів Reporters. Досвіди всі різні: хтось лишався під обстрілами в Чернігові, хтось рятував людей на окупованій Київщині, хтось облаштував прихисток для ВПО у львівському театрі, а хтось просто гідно виконував свою роботу, яка під час бойових дій набула зовсім іншого значення…

У моєму випадку, ці репортажі влучили в найболючіші місця. Як же інакше, якщо це скріншот того, що коїться у мене за вікном.

“77 днів лютого” не містить військових історій; тут присутня лише цивільна точка зору описана цивільними людьми, які й самі мусили дбати про себе й близьких. Але і цей досвід надважливий, адже війна – це не лише збройний політичний конфлікт. Війна – це розбиті життя мільйонів, жодне з яких ми не маємо права забути. Ми мусимо берегти цю памʼять як би боляче не було. А про необхідність документування історії і живих свідчень, у передмові до книги пише Сергій Жадан. Зрештою, це на мою думку, і є найліпший відгук на книгу.

PS. До речі, “77 днів лютого” була перекладена англійською. Тож можна рекомендувати іноземним друзям.

Мені здавалося, я не зрозумію повністю цю книгу через її американський контекст. Кастова система, нерівність, расизм – складно відрефлексувати чужий досвід, хоча хотілося про нього дізнатися.

Так думала я сторінки до сотої, коли зрозуміла, що авторка – афроамериканка. До того я вперто уявляла її білою попри тему, попри зміст, попри віру у власну непричетність до формування раси як соціального конструкту,… попри все.

Соромно з цього приводу. Але може так я зможу когось переконати, що ми тут, далеко в Україні, дивлячись “Друзів” і поглинаючи голлівудський контент, теж знаходимося під впливом кастової системи, яка вкорінює расову нерівність. Несвідомість – не виправдання.

Не кажучи вже про те, що Америка – це тільки приклад. Ізабель Вілкерсон також розглядає кастову систему в Індії чи “Final Solution” нацистів Третього Рейху. Нескладно перенести концепцію на український досвід. Навіть надто легко.

“Каста” – це книга про те, як працює зло, залишаючись невидимим. Про те, наскільки глибоко воно може бути в нашій свідомості. Про те, чому для панівної касти (ie. білих американців) расова рівність є такою нестерпною.

Якщо ви ще не маєте цієї книги в кошику чи планах позичити, то ось кілка цитат, на який цей текст можна просто розбирати (що до речі, успішно працює для моїх університетських есеїв):

“Незручне стає прийнятним, а неприйнятне — просто незручним. Якщо прожити з немислимим досить довго, воно стане нормою”.

“Кастова система проводить відмінності там, де Бог їх не робив”.

“Щоб чинити зло, панівній касті достатньо лише сидіти склавши руки й нічого не робити. Усе, що потрібно від байдужих спостерігачів — це мовчазна причетність до зла, скоєного від їхнього імені”.

“Багато хто з мешканців Заходу співчували здалеку, якщо взагалі виникали якісь емоції в безпечному комфорті по інший бік морів і океанів”.

“Ніхто не був білим до прибуття в Америку”.

100/10

Приємного читання 🙂

Самотність може спіткати кожного. Проблемою є те, що часто ми не вміємо її розпізнати. За дедалі популярними словами “депресія”, “тривожність”, “апатія” нам вислизає проста потреба в людському спілкуванні.

У своїй книзі Вівек Мурті ділиться власною експертизою того, як зарадити самотності як на особистому, так і на більш глобальному рівні: серед сусідів, у професійній спільноті, місті і тд. У самотності немає романтики; це не кіно з красивою картинкою пустої квартири і дощового дня. Самотність – тяжкий емоційний стан; він вимагає лікування й підтримки оточення. Інакше може дійти до пагубних наслідків. Ізоляції. Замкнення у собі. Психічних хвороб. Самогубства.

Книга чудово проілюстрована прикладами з життя людей. Читати було цікаво, особливо коли описаний досвід перегукувався з моїм. Думаю, кожен тут знайде щось своє: і студент, і лікар, і далекобійниця.

Також мені здається, що Мурті промовляє не тільки до тих, кого особисто поглинула самотність. Ключовими для її подолання є усвідомлення, внутрішня зміна, але також і соціальний контакт – того останнього інколи так бракує, оскільки самотня людина ніби спеціально відштовхує охочих допомогти або її відчуження хибно маскується під усамітнення. Насправді ж природа самотності набагато складніша й не така проста до зрозуміння. Але розібратися варто, бо памʼятаймо: порочне коло самотності може поглинути кожного з нас.

Загалом книга цікава і потрібна. Дуже рекомендую її для розширення свідомості і поповнення вашої бібліотеки. Єдине, за що занижую оцінку, – це повторення тих самих тез, які збільшуючи кількість сторінок, роблять нуднішим вміст. Так наприклад, у другій частині я б воліла прочитати про вихід зі стану самотності, нехай лаконічніше, а не знову проходитися по теорії з перших розділів. Хоча повторення то ніби добре, але будь ласка, не тут.

Для мене цю книгу зіпсував її піар. Рік тому, здається, її читали всі, що признаюся, спокусило і мене. Очікувала сенсації, ефекту “вау”… Що ж, цього не сталося, ба більше – відволікло від того, що до рук мені потрапив непоганий нон-фікшн з цінними меседжами. Тому новим читачам це, мабуть, на краще познайомитися з “Дофаміновим поколінням” поза хвилею його популярності на тіктоці 🫠

Звісно, з книги ви дізнаєтеся про залежності. Кожен розділ авторка (психіатриня) присвячує випадку певного пацієнта_ки з власної практики та їх залежностям з флешбеками у залежність власну. Йдеться не тільки про наркотики чи алкоголь, але цілий спектрум всього, що доставляє нам таку бажану дозу дофаміну. У найкращому випадку – холодний душ. У найгіршому… Визначіть для себе самі, прочитавши книжку 😉 Але погоджуся з попереднім відгуком: про соцмережі тут не говориться взагалі попри промовисту обкладинку.

Про теорію того, як повʼязані біль і задоволення, я прочитала з цікавістю. Решта посилань на наукові експерименти були мені знайомі з інших книг чи підручників. Компенсації мені були цікаво прописані історії пацієнтів, які уособило проблему і підкреслили її реальність.

Тобто якщо ви вивчали чи вивчаєте соціальні науки чи дисципліни повʼязані з психологією, то думаю, ця книга буде для вас нудна. (Поза тим, що дізнаєтеся ще кілька прикладів життєвих проблем незнайомих людей). Якщо ж тема для вас нова, то рекомендую до прочитання. Проте памʼятайте, що “Дофамінове покоління” точно не така захопливе, як його реклама 🤷‍♀️

Кажуть, що історію пишуть переможці, а для приборкання народу належить відтяти йому памʼять. Це, власне, з нами і робила сусідня імперія протягом століть – переписувала наше минуле, знищувала ідентичність, створювала вічність “братніх народів”. Тому так тяжко зараз віднайти себе, коли оточення русифіковане, а архіви спалені; тому так важливо документувати велику війну, кожну хвилину російського вторгнення. Вони роблять усе, щоби ми не бачили дійсності; ми ж мусимо про неї кричати і не дозволити забути жоден скоєний злочин.

“#Маріуполь #Надія” – це живі свідчення російської збройної агресії проти України. Тут немає сюжету ані щасливого кінця. Натомість є біль. Розпач. Страх. Сміливість. Втеча. Надія. Надія вижити або померти швидко. У Маріуполі, різниця між першим і другим була дуже незначна.

“#Маріуполь #Надія” – це влучно проілюстрована книга-щоденник маріупольської журналістки Надії Сухорукової, яка знайшла у собі силу писати серед пекла. Про реальність, про виживання. Про людей, які жили життя, любили Маріуполь і не чекали війни. Завдяки їй, зокрема, ми маємо найживіші спогади акту геноциду проти українського народу – їх мусить прочитати кожен.

Особиста памʼять маріупольців мусить стати колективною всіх українців. Тоді вона вкорениться в нашу історію, в нашу кров і в нашу політику. Це все уможливлює документування і свідчення, такі як “#Маріуполь #Надія”.

Чесно, навряд я цю книгу прочитаю вдруге. Надто свіжо, надто болить. Проте я памʼятатиму. І передам цю памʼять далі.

Рецензія на цю книгу забезпечила мені найвищу оцінку з курсу «Вступ до соціології» в польському університеті. Більш того – мене почули і запланували додати деякі уривки до обовʼязкового читання на наступний семестр. Звісно, це все було б неможливе без неймовірного дослідження Реноса Пападопулоса, тож тепер повертаю йому 10 зірок.

Станом на 2023, вимушене переміщення спіткало 2.4 млн українців. Під маскою безпрецедентної допомоги, приймаючі країни часто ігнорують комплексність досвіду тих, кого маркують як «біженці». Відправляючи всіх в уніфіковану чергу з безособовою процедурою оформлення, на думку Пападопулоса, соціальні служби і державні установи припускаються критичних епістемологічних помилок, тобто хибно ідентифікують проблему, а відповідно методи її вирішення. Відбувається таке не вперше і не востаннє — перше видання цієї книги вийшло у 2021 році, перед повномасштабним вторгненням Росії в Україну. Незважаючи на це, використаний для дослідження досвід Косова, Сирії і ін. дуже легко перенісся на український, мій власний.

«У чужому домі» вчить бачити в так званих біженцях не статистичних одиниць, а людей. Мені, як вимушено переміщеній особі, ця книга допомогла віднайти себе у хаосі біженства і врешті зрозуміти свій стан. Автор, до речі, багато уваги приділяє етимології термінів. Він пояснює, чому «вимушено переміщена особа» є правильнішою формою, ніж зловживане «біженці»; чому не всі вони є травмованими і взагалі що ми позначаємо словом «травма»; що таке “дім” і чи можливо знову його віднайти. Ви переконаєтесь, що не варто нехтувати мовою – розуміння заплутаної комплексності починається від нашої здатності вірно визначити і описати події через слова.

Не приховуватиму, що «У чужому домі» — це наукова книга, яка не читається легко, а написане може бути складно зрозуміти. Хоча на мою думку, український переклад назви книги обіцяє простіший текст, назви розділів «Епістемологічний цикл» чи «Пролегомени» злякали мене ще до того, як я дійшла до перших сторінок. Загалом, прочитання зайняло у мене трохи більше місяця (вдруге для навчання пішло вже швидше). Попри тяжкість пробирання крізь нетрі наукових термінів і описів комплексних явищ, я щиро рекомендую цю книгу вашій увазі. Раджу запастися маркерами і концентрацією, а головне цікавістю до пізнання себе і/або зрозуміння інших.