Пʼять причин, прочитати цю книгу:

1️⃣ Вам постійно бракує додаткових годин в добі і/або ви розчаровані своїм рівнем продуктивності.

2️⃣ Через хронічний поспіх, ви почуваєтесь, ніби втратили контроль над життям.

3️⃣ Вам цікава тема тайм-менеджменту та/або глибші філософські концепції часу.

4️⃣ Ви вже читали книги про саморозвиток + (і це важливий плюс) вони щось привнесли в ваше життя.

5️⃣ Дізнатися, що ж такого полетіло з рук Іва Бобула в інтервʼю Емми Антонюк.

Думаю, вам сподобається цей текст, якщо поділяєте щонайменше дві з перелічених причин. Так-то його зміст зводиться до кількох знову і знову повторюваних тез (спойлер: щоб встигнути все, треба зменшити кількість своїх задач) і деяких цікавих філософських флешбеків. Розумію, чому книга є популярною серед, наприклад, американської культури трудоголізму і овертаймів, але для тих, хто веде спокійніше життя, вона просто неактуальна.

Тож рішення за вами, але в будь-якому випадку запитайте себе: як я збираюся провести виділені мені 4000 тижнів?

Я ридала. Довелося читати цю книжку вночі, щоб не руйнувати свій стан впродовж дня. Чи це не привілей: багато інших українців не можуть от-так «вимкнути» реальність війни, коли їм заманеться. Російські ракети не приходять на вимогу — вони несуть смерть без зʼясування обставин. Лише тому що ми українці, які посміли жити.

Здається, справа не в тексті. Жахає реальність зафіксованих подій.

“77 днів лютого” – це не художній твір, а збірка репортажів. Кожен розділ – правдива історія війни, описана одним з репортерів Reporters. Досвіди всі різні: хтось лишався під обстрілами в Чернігові, хтось рятував людей на окупованій Київщині, хтось облаштував прихисток для ВПО у львівському театрі, а хтось просто гідно виконував свою роботу, яка під час бойових дій набула зовсім іншого значення…

У моєму випадку, ці репортажі влучили в найболючіші місця. Як же інакше, якщо це скріншот того, що коїться у мене за вікном.

“77 днів лютого” не містить військових історій; тут присутня лише цивільна точка зору описана цивільними людьми, які й самі мусили дбати про себе й близьких. Але і цей досвід надважливий, адже війна – це не лише збройний політичний конфлікт. Війна – це розбиті життя мільйонів, жодне з яких ми не маємо права забути. Ми мусимо берегти цю памʼять як би боляче не було. А про необхідність документування історії і живих свідчень, у передмові до книги пише Сергій Жадан. Зрештою, це на мою думку, і є найліпший відгук на книгу.

PS. До речі, “77 днів лютого” була перекладена англійською. Тож можна рекомендувати іноземним друзям.

Мені здавалося, я не зрозумію повністю цю книгу через її американський контекст. Кастова система, нерівність, расизм – складно відрефлексувати чужий досвід, хоча хотілося про нього дізнатися.

Так думала я сторінки до сотої, коли зрозуміла, що авторка – афроамериканка. До того я вперто уявляла її білою попри тему, попри зміст, попри віру у власну непричетність до формування раси як соціального конструкту,… попри все.

Соромно з цього приводу. Але може так я зможу когось переконати, що ми тут, далеко в Україні, дивлячись “Друзів” і поглинаючи голлівудський контент, теж знаходимося під впливом кастової системи, яка вкорінює расову нерівність. Несвідомість – не виправдання.

Не кажучи вже про те, що Америка – це тільки приклад. Ізабель Вілкерсон також розглядає кастову систему в Індії чи “Final Solution” нацистів Третього Рейху. Нескладно перенести концепцію на український досвід. Навіть надто легко.

“Каста” – це книга про те, як працює зло, залишаючись невидимим. Про те, наскільки глибоко воно може бути в нашій свідомості. Про те, чому для панівної касти (ie. білих американців) расова рівність є такою нестерпною.

Якщо ви ще не маєте цієї книги в кошику чи планах позичити, то ось кілка цитат, на який цей текст можна просто розбирати (що до речі, успішно працює для моїх університетських есеїв):

“Незручне стає прийнятним, а неприйнятне — просто незручним. Якщо прожити з немислимим досить довго, воно стане нормою”.

“Кастова система проводить відмінності там, де Бог їх не робив”.

“Щоб чинити зло, панівній касті достатньо лише сидіти склавши руки й нічого не робити. Усе, що потрібно від байдужих спостерігачів — це мовчазна причетність до зла, скоєного від їхнього імені”.

“Багато хто з мешканців Заходу співчували здалеку, якщо взагалі виникали якісь емоції в безпечному комфорті по інший бік морів і океанів”.

“Ніхто не був білим до прибуття в Америку”.

100/10

Приємного читання 🙂

Самотність може спіткати кожного. Проблемою є те, що часто ми не вміємо її розпізнати. За дедалі популярними словами “депресія”, “тривожність”, “апатія” нам вислизає проста потреба в людському спілкуванні.

У своїй книзі Вівек Мурті ділиться власною експертизою того, як зарадити самотності як на особистому, так і на більш глобальному рівні: серед сусідів, у професійній спільноті, місті і тд. У самотності немає романтики; це не кіно з красивою картинкою пустої квартири і дощового дня. Самотність – тяжкий емоційний стан; він вимагає лікування й підтримки оточення. Інакше може дійти до пагубних наслідків. Ізоляції. Замкнення у собі. Психічних хвороб. Самогубства.

Книга чудово проілюстрована прикладами з життя людей. Читати було цікаво, особливо коли описаний досвід перегукувався з моїм. Думаю, кожен тут знайде щось своє: і студент, і лікар, і далекобійниця.

Також мені здається, що Мурті промовляє не тільки до тих, кого особисто поглинула самотність. Ключовими для її подолання є усвідомлення, внутрішня зміна, але також і соціальний контакт – того останнього інколи так бракує, оскільки самотня людина ніби спеціально відштовхує охочих допомогти або її відчуження хибно маскується під усамітнення. Насправді ж природа самотності набагато складніша й не така проста до зрозуміння. Але розібратися варто, бо памʼятаймо: порочне коло самотності може поглинути кожного з нас.

Загалом книга цікава і потрібна. Дуже рекомендую її для розширення свідомості і поповнення вашої бібліотеки. Єдине, за що занижую оцінку, – це повторення тих самих тез, які збільшуючи кількість сторінок, роблять нуднішим вміст. Так наприклад, у другій частині я б воліла прочитати про вихід зі стану самотності, нехай лаконічніше, а не знову проходитися по теорії з перших розділів. Хоча повторення то ніби добре, але будь ласка, не тут.

Для мене цю книгу зіпсував її піар. Рік тому, здається, її читали всі, що признаюся, спокусило і мене. Очікувала сенсації, ефекту “вау”… Що ж, цього не сталося, ба більше – відволікло від того, що до рук мені потрапив непоганий нон-фікшн з цінними меседжами. Тому новим читачам це, мабуть, на краще познайомитися з “Дофаміновим поколінням” поза хвилею його популярності на тіктоці 🫠

Звісно, з книги ви дізнаєтеся про залежності. Кожен розділ авторка (психіатриня) присвячує випадку певного пацієнта_ки з власної практики та їх залежностям з флешбеками у залежність власну. Йдеться не тільки про наркотики чи алкоголь, але цілий спектрум всього, що доставляє нам таку бажану дозу дофаміну. У найкращому випадку – холодний душ. У найгіршому… Визначіть для себе самі, прочитавши книжку 😉 Але погоджуся з попереднім відгуком: про соцмережі тут не говориться взагалі попри промовисту обкладинку.

Про теорію того, як повʼязані біль і задоволення, я прочитала з цікавістю. Решта посилань на наукові експерименти були мені знайомі з інших книг чи підручників. Компенсації мені були цікаво прописані історії пацієнтів, які уособило проблему і підкреслили її реальність.

Тобто якщо ви вивчали чи вивчаєте соціальні науки чи дисципліни повʼязані з психологією, то думаю, ця книга буде для вас нудна. (Поза тим, що дізнаєтеся ще кілька прикладів життєвих проблем незнайомих людей). Якщо ж тема для вас нова, то рекомендую до прочитання. Проте памʼятайте, що “Дофамінове покоління” точно не така захопливе, як його реклама 🤷‍♀️