Анотація до роману складена дуже вдало: обіцяє цікаву історію, важливі теми, приємні хвилини з книгою - одразу захотілося прочитати.
В принципі, все так і було.

Історії трьох героїнь, які живуть в різні часи, але стикаються з тими самими проблемами, написані цікаво і читаються із задоволенням. Оповідь постійно переключається з однієї персонажки на іншу, підтримуючи зацікавленість і не даючи шансів відкласти книгу. Ставлення до жінки в суспільстві, неприйняття інакшості, токсичні стосунки, побутове насильство, сміливість та сила духу  - теми важливі і, на жаль, завжди на часі.

Але... Навіщось авторка під кінець пробує перетворити цілком реалістичну історію (окрім епізоду з їстівним кексом в будинку, що стояв закинутим близько року) на містичний трилер. Було: близькість і гармонія з природою - стало:  керування бойовими воронами і мошками. Трошки занадто, як на мене. І ще - забагато порівнянь та метафор, часом недолугих, доданих виключно для краси, і саме тому важких і незрозумілих.

Загалом, дуже непогана книжка, щоб провести час, атмосферна, трошки віє готикою.

Ця книга залишила по собі дуже неоднозначні враження.

З одного боку, це - слабенький детектив, і тим більше ніякий не трилер. Тобто, тут є і вбивство, і розслідування, але немає інтриги, напруження, все очевидно всім, крім головної героїні, яка і є оповідачкою. Авторка раз за разом підкидає нам сцени, які стверджують у підозрах. А з іншого боку, в певний момент події раптом набирають обертів, і все виходить зовсім не так, як очікувалось. Правда, є питання, чи могло б воно справді так відбутися, чи достатньо уважна була авторка до деталей... Проте читається захопливо.

Так само і з персонажами.
З одного боку, дуже сподобалось, що головна героїня нетипова не тільки для цього жанру, а й загалом нечасто зустрічається в літературі. Моллі (так її звати) має розлад аутистичного спектру з пунктиком на чистоті. Цікаво, що цю її особливість перетворено на перевагу: вона - покоївка, і вона - найкраща. З іншого боку, багато разів звернувши нашу увагу на те, що Моллі не вміє зчитувати емоції, брехати і все сприймає буквально, Ніта Проуз в кінці роману змушує її діяти дуже хитро і підступно. Звідки такі разючі зміни?
З одного боку, бабуся Моллі викликає повагу тим, скільки зусиль вона доклала до її виховання. З іншого - волосся стає дибки, дізнавшись, яку обіцянку вона взяла з дівчини перед смертю.

Що сподобалось однозначно, так це - мова. Надзвичайно гарна робота перекладачки Марти Госовської! Спочатку мова дивувала і трохи дратувала. Пару слів навіть довелося уточнити в словнику. Проте дізнавшись більше про життя героїні, певна манірність та архаїчність стають цілком зрозумілими. Коло спілкування Моллі - її бабуся - літня жінка; розваги - перегляд ретро серіалів. Де взятися сучасним зворотам та молодіжному сленгу?
Саме цим я собі пояснила і дисонанс обкладинки та змісту.

А ще сподобалась легкість читання. Це - чудовий варіант книги для відпочинку, розваги, розвантаження голови.

Вам буде боляче це читати. Але я вам раджу, щоб знати, який насправді Крим, і як його у нас відбирали.

Мені принаймні було боляче. Бо роман підсвітив багато всього, що залишалось поза моєю увагою, "за Перекопом". Він висвітлив "незначні" деталі, які, склавшися докупи, призвели до окупації.
Наприклад, я звернула увагу на топоніміку - проблема, яка гостро стоїть в усій Україні. "Ми йшли по Толстого, звернувши з Олександра Невського. Втім я вирішила вернутися на Горького". Чи ці назви такі важливі для сюжету? Звісно, вони додають реалістичності тексту. Та якщо ми називаємо свої вулиці іменами не наших героїв, одного дня і вулиці вже не будуть наші. Вони належатимуть тим, чиїх героїв ми уславлювали.

Книга подарувала мені купу відкриттів щодо культури кримських татар. Соромно, але я анічогісінько не знала про літературу, перші твори якої датують 13 ст. Натомість "великою" я, як і головна героїня, називала іншу, якої тоді ще й в зародку не було.

За Перекопом є земля. Такого висновку доходить головна героїня в результаті своїх довгих і непростих пошуків - пошуків власної ідентичності.  До цього ж Анастасія Левкова підводить і нас. Крим - не острів, а частина України. І я дуже хочу знову їздити в український Крим і дивитися на нього зовсім іншими очима - завдяки цій книзі.