Не варто шукайти у цій книзі історичних фактів, їх тут не знайдеш.

Але й немає у ній страдальницького підтексту, яким зазвичай маніпулюють автори військових драм, щоб видавити сльозу у читача, - війна тут згадується відсторонено.

Та не відшукаєш у цій книзі динаміки, бо це монотонна розповідь, істину якої слід шукати поміж рядків.

Тут не треба співпереживати юнакові, у якого війна забрала юність, бо такі як він живуть споминами і не відпускають минуле, тому не бачать світла як символу надії в подальшому житті.

І не годиться осуджувати жінку, що віддалилась від неповнолітніх дітей та відсторонилась від своїх батьків. Бо такі як вона мріють про світ, у якому зможуть на щось вплинути, навіть якщо для цього доведеться пожертвувати любов'ю рідних до них людей. Це їхній свідомий вибір.

"Світло війни" - це про покликання слідувати своїй меті в буремні часи війни, разом з тим бути готовим на жертви, коли робиш непростий вибір, обираючи свій шлях. Це розуміння того, що доведеться знехтувати життям рідних, задля спокійного життя мільйонів незнайомців. "Жити, не ранячи інших" не виходить у часи війни.

Книга сповнена багатьох суперечень, роздумів і без відповідей питань.

Книга, у якій ґрунтовно, тонко та змістовно Томас Манн показує те, як проблеми будь-якого суспільства варто шукати в першу чергу в кожній сім'ї, в кожному колективі, а вже потім зовні.

Автор відкрито описує світ німецьких бюргерів, купців, підприємців та комерсантів - тих, кого цікавило лише збагачення. І як наслідок - занепад однієї родини призвів до краху. Не лише родини Будденброків, тут символічно - історія занепаду цілої німецької епохи у часовому проміжку до Першої світової війни.

Постійна гонитва за збагаченням, фінансовим успіхом, страх не втратити досягнуте положення, виснажлива робота аби зміцнити соціальне становище своїх дітей, а насправді втягнути їх в ту ж гонитву. А досягнувши матеріального благополуччя та загальносуспільного визнання, так і не знайти відповіді: "А чи в цьому сутність життя?". Лише втома та розчарування.

Розквіт, процвітання, падіння та занепад. Одне покоління створило, наступне примножило, третє - не змогло втримати, а четвертому - вже й не потрібно. Ставлячи цілі та кар'єру в пріоритет, члени родини несвідомо забували, або ж не усвідомлювали, як втрачали особисте щастя.

Роман про те, як же важливо берегти своїх близьких (у будь-яких ситуаціях - вони наша найважливіша опора у житті) та про те, як родинні питання мають довготривалі наслідки, що позначаються якщо не на тобі, то на наступних поколіннях. Про те, як надмірна віддача себе кар'єрі або сім'ї не завжди приносить очікувані плоди. І як же важливо кожному з батьків замислитися, та зрозуміти і прийняти просту істину, що діти мають право бути абсолютними індивідуалістами та йти у житті іншими стежками. Це завжди буде актуальним.

Дійсно вражає, як Томас Манн тонко описав психологічні характери персонажів. Маючи зовсім юний вік у часи написання книги, так змістовно зобразив конфлікти різних поколінь, кризу середнього віку та тяжку ношу прожитих років. Тон автора до персонажів змінюється від їдкої іронії до зворушливої та чуттєвої ніжності. І так незвично відчувати цей контраст змін, цю багатогранність оповіді.

Нобелівська премія автора вартує неквапливого та вдумливого читання цього роману.

"На початку 1950-х років, під час найбільшого розквіту китайсько-радянського співробітництва, радянські "фахівці" надали допомогу в створенні китайських таборів - ляогай. Ці табори існують і досі"
- це з книги Енн Епплбом "Історія ГУЛАГу", опублікованій у 2003р.

Вже беручи до рук книгу "У таборах високих технологій. Як живуть меншини у Китаї" (2021р.), мені на мить видалося, що дослідження Даррена Байлера - це як продовження до книги Епплбом про ГУЛАГ. Проте сучасні китайські табори і їх система чисток ще жахливіші - вони оснащенні новітніми цифровими технологіями. Саме це нас би чекало, якби не розвалився срср.

Центрально-азійські народи уйгури, ханьці та казахи споконвіків жили на землях Сендзяну. У 1949р. Сталін та компартія Китаю дійшли згоди, що цей район "займе" Китай.

А далі як по схемі Старшого Брата: національне самовизначення меншин китайська держава назвала етнічним сепаратизмом, а згодом - тероризмом. Знову ж таки прикриваючись "боротьбою з тероризмом", влада порушує права нацменшин та створює величезні високотехнологічні виправні колонії.

Як це працює? Вулична система спостереження сканує обличчя представника нацменшин, автоматично миттєво на блокпостах ідентифікує людину. Та й взагалі якщо затриманий ще й користувач смартфона - цифрова система знає про людину все. Якщо зазирнути у майбутнє, то страшно уявити, що чекає людство від застосування біометричного нагляду, яке сприяє расизму, і це проблема не лише Китаю, це проблема всього світу.

Також введена програма "жодної нелегальної дитини" щодо вигаданого образу "відсталих" меншин, яка передбачає примусові аборти, штрафи за порушення правил планування сім'ї. Немає нічого нового, що раніше не було б в історії: ця програма так нагадує захопленість "евгенікою" нацистами.

І якщо вам якось забагнеться замовити дрібнички із КНР, то просто пам'ятайте: їх там виготовляють представники етнічних народів, відбуваючи термін у трудових таборах, через свою національну самовизначеність. Це як колись було у таборах ГУЛАГу з українцями, прибалтами, кавказцями та іншими, через їхні етнічні, мовні й релігійні відмінності від панівного народу.