Коли я читала Маленького принца в дитинстві, це здавалося милою казкою — про чарівного хлопчика, який мандрує між планетами, говорить з трояндою, приручає лисицю. Щось щеміло всередині, але тоді я ще не знала, чому. Просто було гарно й трохи сумно.

А потім я виросла. І перечитала.

І тоді накрило. Бо виявилось, що це зовсім не дитяча історія. Це книжка про дорослих, які забувають, як це — бути справжніми. Про людей, які рахують гроші, але не помічають краси. Про любов, яка потребує турботи, часу, терпіння. І про втрату, яка завжди несподівана, навіть коли ти знаєш, що вона наближається.

У дорослому віці ця книжка болить по-іншому. Але й лікує по-іншому теж. Нагадує, що найголовнішого очима не побачиш. І що ми відповідальні за тих, кого приручили.