Джон Стейнбек - один з моїх улюблених авторів. Його книги пробирають до мурашок. Біль, який переживають персонажі, не може залишити читача байдужим.

«Про мишей і людей» - маленька оповідь про двох чоловіків, які шукають роботу в часи Великої депресії.
Джордж та Ленні тяжко працюють заради заповітної мрії - власного маленького будиночку, де вони зможуть спокійно жити.
Але повсякчас вони мають негаразди через Ленні. Він сильний фізично, але має певні проблеми у розвитку. Ленні не здатен контролювати емоції та фізичну силу, через що може ненавмисно зашкодити іншій людині.

На фоні історії про Джорджа і Ленні проминають і інші персонажі, і загальна картина Великої депресії. Чоловіки, які втратили свої статки, змушені тяжко гарувати за копійки. Колись щасливі, зараз їх очі погасли і вони посміються над мрією головних героїв про власний будинок, адже для інших вже давно головна ціль просто вижити.

Історія хоч і маленька, але тяжка емоційно. Доля не змилостивилась над Джорджем і Ленні і в кінці книги на них чекає тяжке випробування.

Раджу прочитати книгу тим, хто хоче познайомитись з стилем Стейнбека або трохи в художній формі дізнатись про часи Великої депресії в США.

Вперше цю книгу я прочитала років в 16. Гадаю, багато хто знайомиться з нею саме в підлітковому віці, коли хочеться «йти проти системи».
Тоді мені сподобалось, але я мало що запамʼятала і зрозуміла. Сподобалось більше стилем автора. Читається плавно, спокійно. Атмосфера в міру похмура. Емоції присутні, але вони не вибухові, все ніби накрите пеленою присутності Старшого Брата.

Вдруге я прочитала «1984» вже подорослішавши, сформувавши певні погляди на життя, політику, особисті стосунки між людьми. І цього разу поміж гарною оповіддю я вже змогла розгледіти сенси.

Роман описує наслідки тоталітарного режиму. Людина втрачає свою особистість. Право вибору - лише ілюзія. За людьми постійно стежать, а поліція думок знищує тих, хто може становити загрозу для режиму. В цих умовах навіть кохання заборонено. А також існує заборона на книжки.
Певно, для книголюбів, це по-своєму болюча точка. Адже ми насолоджуємося читанням, пізнаємо себе і світ через книги. Як би нам жилося, якби відібрати улюблене хоббі?

Головний герой роману має певні сумніви в системі влади і свої думки він описує в щоденнику. Що врешті дуже небезпечно, адже він залишає докази проти себе.

Далі спойлерити не буду. Тим хто не читав - рекомендую самостійно дізнатись як же закінчиться історія.
Але скажу, які висновки виділила я для себе.
• Виховуйте в собі критичне мислення і займайтесь самоосвітою.

Це надзвичайно важливо для людини у будь-які часи у будь-якій країні. Та особливо зараз, у вік інформації, коли так легко піддатись зовнішньому впливу, ми маємо виховувати в собі ці якості і самостійно вміти відрізнити правду і обман, аби не опинитись в ситуації, коли власні думки нам не належатимуть.

Книга «Не спи, кругом змії» Деніела Еверета сміливо потрапила в мій топ улюблених книг. Це було дуже цікаво і пізнавально!

Піраха - племʼя амазонських індіанців, до якого як місіонер приїхав Деніел Еверет. Він жив серед них, вивчав мову, а заодно побут, культуру, традиції. І щодня чоловік дізнавався щось нове і незвичне. Повірте, ви точно знайдете багато цікавинок на сторінках книги. Наприклад:
- мова піраха має лише 11 звуків;
- у них не існує слів на позначення кольору;
- для піраха вважається корисним мало спати і не їсти цілий день (інтервальне голодування?);
- до дітей вони відносяться як до рівних членів суспільства, з ними не сюсюкаються і не опікають;
- у піраха немає історії і міфології у звичному для нас розумінні;
- сон сприймають як продовження реальної дійсності.

Про це та багато інших фактів ви дізнаєтесь більше з книги. Для Деніела Еверета життя серед піраха було часом складним і небезпечним, але його метою було вивчити мову племені і зробити внесок задля її збереження. Він зумів полюбити життя серед племені і навіть перейняти деякі риси притаманні піраха.

Тож, щиро рекомендую прочитати цю книгу. У світі скільки всього цікавого.

«1000 років радості й смутку» - мемуари сучасного митця Ай Вейвея. Для мене ця книга стала однією з найбільш значущих за останній час (а, можливо, і вцілому).
Коли я тільки завершила читання цієї книги, мій хлопець запитав мої враження і я відповіла: «я відчуваю як багато мені дала ця книга, але не можу поки сформулювати що саме»

Так, мені потрібен був час порефлексувати над книгою. «1000 років радості й смутку» - це історія життя.
Розповідь починається з батька Ай Вейвея - китайського поета Ай Ціна. Ай Цін провів більшу частину життя в засланні через так звані «політичні злочини». Його син, Вейвей, хоч і не був з ним близьким, врешті теж став неугодний владі Китаю через свої опозиційні погляди.

О Ай Вейвей - митець, який бореться за права
людини та свободу слова. Через свою творчість і соціальні проекти він транслює свою позицію і демонструє це по всьому світу.
Прочитавши цю книгу я дізналась багато нового для себе. До цього я мало знала про політичну ситуацію в Китаї, тому певні моменти з обмеженнями
людських свобод були для мене шоком.

Також, що важливо для мене, після прочитання книги я зробила ще один невеличкий крок до вміння сприймати і аналізувати сучасне мистецтво.
Спершу, дивлячись на роботи Ай Вейвея, я і гадки не мала що він хоче донести. Читаючи про його працю над цими проектами, про те, що він в це вкладав, я дізнавалась не тільки про конкретний витвір мистецтва, а й про принципи, з якими треба підходити до його розуміння. Мені хочеться більше знайомитись з мистецтвом, особливо з тим, що націлене на виствітлення суспільних проблем.

Про цю книгу я можу говорити довго! Мене щиро зачепила історія Вейвея.
Не можу не відмітити, що в цих мемуарах відчувалась щирість. Ніякого пафосу. В кінці книги автор розповідає про те, що взявся за написання книги аби розповісти свою історію синові і разом з тим, переосмислити свої стосунки з вже покійним батьком.

Дуже рекомендую почитати «1000 років радості й смутку» тим, хто любить мемуари, біографії або хто цікавиться мистецтвом і митцями зокрема.

Книга Ганни Улюри «Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві» - це збірник есеїв про 113 авторок з різних країн та епох.

Я вважаю, такі книжки потрібні, аби нагадувати, що в літературі повсякчас були значущі жіночі постаті.
Жінки є так само важливі для творення літературного процесу, як і чоловіки.

Можливо, ви стикались з чиїмось висловом (або його варіацією) «нормальні книги пишуть тільки чоловіки»? Я дійсно чула таке від знайомих людей.
Звісно, у кожного свої смакові вподобання, але ж не можна називати книжку поганою, тільки за те, що на її обкладинці написано жіноче імʼя? Не суди книгу за обкладинкою, так і не суди за стать того, хто її написав.

Ганна Улюра в цікавій манері написала невеликі розповіді про письменниць та поеток. Це було ніби слухати якийсь подкаст, саме така асоціація виникла. Потік думок і вражень, що переривається на цитати, впереміш з історичною довідкою. Там були знайомі імена і зовсім нові для мене. Деякі авторки зацікавили і я планую познайомитись з їх творчістю. А деякі книги захотілось перечитати повторно, адже в контексті певних деталей з біографій авторок виринають нові сенси.
Ще, не можу не відмітити оформлення. Гарна якість книги і чудові ілюстрації. Перед кожним есе про авторку йде портрет і навколо нього якісь невеличкі малюночки, детальки, які ми зрозуміємо тоді, коли прочитаємо розповідь про неї.

Тож, якщо ви бажаєте розширяти свій кругозір, знання про світ літератури - рекомендую цю чудову
книгу!